Десь на другому курсі «Могилянки» до нас приїхала викладачка з США. Модний курс, щось там про перехідні економіки. Усі записуються. Відразу після перших лекцій американка просить написати essay що я думаю про приватизацію. Я про приватизацію взагалі нічого не думав, тому написав, що по «тєлєкам» розповідали. А саме, про необхідність повернення державної власності народу, про грабунок олігархів і т.д. і т.п. Думаю, викладачка трохи «прифігіла» таке читати від студентів одного із найбільш прозахідних вузів. І, напевне, поїхала з думкою, що ця країна ще десятки років буде борсатись «на роздоріжжі».

Я кожного разу згадую цю історію, коли бачу якісь опитування громадської думки чи обурення в стилі «що ви знову там наголосували». Люди, які сидять у своїх вузьких «бульбашках» і досягли певного рівня просвітлення (кілька днів тому нагугливши правильні пояснення) вперто ігнорують, що решта людей – і їх переважна більшість – живе зовсім іншими питаннями. Вони (ця решта) не самі дурні і все можуть зрозуміти, якщо приділять достатньо часу та уваги. Просто вони не так часто переймаються тим, чим лідери думок живуть щодня.

Для людини нормально жити своїм повсякденним, побутовим. А от що не зовсім нормально, це очікувати, що увесь нарід в один клік надихнеться високими ідеями, стане мудрим і далекоглядним, почне розділяти європейські цінності (що б це не означало) та буде підтримувати болючі рішення, які додають трохи дискомфорту зараз, проте відвертають катастрофу у майбутньому.

Неможливо стати розвиненою нацією, коли більшість виборців вірять у «халяву», а ненавидять корупцію тільки тому, що не мають можливості в ній від душі взяти участь.
І тут проблема не в поганих українцях. Аж ніяк! Тут проблема в лідерстві. Бо так хочеться жити ідеями Ілона Маска, смакувати думками про глобальні тенденції і вивчати феномен біткоїна. Але наступна станція Дарниця і калабаня по дорозі через прорив теплотраси. Так хочеться жити великими та захопливими речами, які тут близько, на відстані кліку мишки, але українська буденність знову і знову повертає до вже давно остогидлих дискусій.

І висновок тут такий, що допоки українське лідерство не підтягне мільйони решти українців (таких як я четверть століття тому) до свого рівня, українська буденність буде вас постійно стягувати назад в калабаню від прориву теплотраси. Хочете рухатись вперед, спочатку зробіть основу, від якої можна було б відштовхуватись. Кажуть, караван рухається зі швидкістю найбільш повільного корабля. Думайте про цього найбільш повільного корабля, коли розмірковуєте про перспективи нашої країни.

P.S.:Перед тим як кидати в мене гнилими помідорами за історію з essay, згадайте себе в 17 років і рівень економічної дискусії наприкінці 90х.

Дмитро Боярчук, виконавчий директор аналітичного центру CASE Україна / Ціна держави.

Пригадуєте себе?
😁 - 100% десь так колись мислив
💪- ні, з дитинства за вільний ринок та економічну свободу
😝 - чесно, не пам'ятаю, що сповідував