📈🤔Чому держава в Україні завелика
Оскільки багато хто почав говорити про економічне відновлення України під час / після війни, то варто говорити як його робити. Ми згадали наше дослідження «Аудит економічної свободи в Україні», звідки будемо брати для обговорення певні розділи.
Причиною завеликого розміру уряду в Україні є винятково невдале поєднання грабіжницької за своєю сутністю «природної держави» (natural state, як назвали її Норт, Вейнгаст і Волліс) з величезними елементами «соціальної держави» (welfare state), які дісталися у прямий спадок від СРСР або були створені політиками-популістами на догоду сформованим за тих же часів настроям виборців.
В Україні, як і в більшості країн світу, панує «природна держава», що є набором екстрактивних, тобто призначених для грабунку, інститутів. Основна її мета – забезпечити саму себе: тих, хто при владі, при силових важелях або ж вірно слугує можновладцям. Суспільні блага (в тому числі захист прав і свобод) вона забезпечує тільки тією мірою, якою це допомагає збільшити надходження від організованого грабунку, а також надає їй достатньої легітимності в очах підданих, щоб вони не бунтували. Від неї не варто очікувати високої ефективності у витрачанні зібраних податків на користь громадян, а економічну свободу в неї доводиться просто повсякчасно виборювати.
Помаранчева Революція і особливо Революція Гідності були важливими кроками у бік підкорення держави народу. Через цей процес свого часу пройшли всі розвинені країни, але в Україні попереду ще довгий шлях. Соціальна держава – це, здавалося б, геть несумісна з «екстрактивними інститутами» річ, адже її навпаки створено для перерозподілу від багатих до бідних. Та й виникла вона у своєму сучасному вигляді саме в розвинених країнах. Однак, як це часто стається у незрілих демократіях, влада «природної держави», відкуповуючись від незадоволеного населення, запозичує елементи соціальної держави, щоб утримати легітимність – ще давньоримські імператори для цього безплатно надавали плебсу хліб і видовища.
Ситуацію в Україні ускладнює те, що вона належить до категорії не просто природних держав, а держав посткомуністичних. По-перше, в СРСР одержавлено було геть усе, а люди звикли покладатися на державу. З тих часів залишилися численні, часто зовсім неефективні підприємства, які чомусь не підлягають приватизації, – незрідка без будь-яких раціональних підстав; майже тотально державні освіта і медицина, житлово-комунальний сектор, оборонна промисловість і багато інших сфер, де, як доводить досвід інших країн, приватні компанії можуть чудово оперувати; прямі та непрямі субсидії багатьом категоріям домогосподарств – далеко не завжди продумані та виправдані, а то й навіть підприємствам; звичка виборців вимагати насамперед щедрих соціальних гарантій, не турбуючись про те, яким чином їх буде профінансовано.
По-друге, від того ж СРСР нам у спадок дісталася демографічна ситуація, характерна для багатих країн: старе населення і низька народжуваність. Це обумовлює велику частку пенсійних трансфертів в економіці. До того ж пенсійний вік у СРСР було встановлено ще у 30-ті роки ХХ століття, коли тривалість активного життя була набагато меншою – і тоді це не було проблемою, бо населення було молодше, а колгоспники, що становили більше половини населення, взагалі не мали пенсій. Та коли ситуація змінилася, уряд пізнього СРСР не став її корегувати, побоюючись чіпати «завоювання соціалізму». Ці традиції великою мірою збереглися, і їх політично важко долати. Тому загалом пенсійні трансферти становлять наразі близько 10% ВВП.
По-третє, саме зараз Україна отримала дві статті бюджету, які сукупно тягнуть майже на 10% ВВП, але їх неможливо скоротити, хоч би як важко це було: це безпека й оборона та обслуговування державного боргу.