🏦Розвиток банківського кредитування під час війни
Роздумами на цю тему ділиться (наш) експерт з банків CASE Україна Євген Дубогриз
Взагалі кредитування під час війни це окрема довга тема. Яку можна довго з різних боків описувати і все одно дійти у підсумку висновку, що його самого по собі не буде, поки не пропаде те, що експерти та НБУ дещо цнотливо називають "безпекові ризики".
За великим рахунком є три шляхи того розвитку.
Перший. Короткий. Це зайнятися цільовим фінансуванням та "цільовим рефінасуванням суспільно важливих проєктів". Та іншим квонтітейтів ізінгом.
Своїми словами - давати гроші НБУ на певні визначені якимось чином проєкти. Через банки: тобто давати банкам гроші, аби вони кредитували когось потрібного, чи то держкомпанії, чи то "правильних людей" (так і буде, які правила не встановлюй, їх завжди зламають та обійдуть "правильні люди"). Або викуповувати в банків якісь певні кредити чи то цінні папери - той самий квантітейтів.
Чи це робити через державні банки, чи через певний майбутній "Банк розвитку" - це вже технічні деталі.
Другий. Довгий. Це створити таку систему регуляцій та нагляду, яка б стимулювала банки кредитувати саме найбільш цікаві та найбільш прибуткові проєкти. І дестимулювала кредитувати різного роду схематоз, прокладки та займатися "ломбардним кредитуванням" (це коли кредити даються виключно тому, що є застава, і заставою мінімізуються кредитні ризики/резерви). Саме економічними, а не каральними стимулами, приблизно так, як ми колись економічними стимулами свого часу зуміли позбавитися "пов'язаного кредитування" - банкам просто стало невигідно те робити у значних обсягах. Відхід від "карального нагляду".
Нагляд та методологія, як такі, хоча і є, якщо дивитися "згори", інструментами з досягнення насамперед фінансової стабільності - другої ключової функції Нацбанку.
Але, крім того, це ще і інструмент, дуже важливий, і монетарної політики, той нагляд - за рахунок регуляцій та ризико-орієнтованого нагляду можна значно посилити той самий "трансмісійний механізм", про який НБУ багато каже, і який зараз якщо й працює, то повільно та зі значним лагом.
Саме тому, можливо, і йде тенденція, що нагляд у розвинених країнах поступово повертається під крило центральних банків. Тому, що це також інструмент реалізації монетарної політики, а не лише тому, що розділення монетарних та наглядових (пруденційних) органів це просто збільшення транзакційних витрат на взаємодію.
Нарешті, третій спосіб. Не робити нічого. "Ринок сам порішає".
У перший спосіб ми отримаємо "quick win". Тобто значне зростання кредитів на моменті. Яке з часом перетвориться на зростання непрацюючих кредитів. Але то буде потім, а квік він - то швидко. Якщо треба швидкий результат - то це саме те, що треба.
У другий спосіб ми можемо - тут саме "можемо", 100% гарантії, на відміну від першого способу, не буде - отримати працюючу кредитну систему і зростання кредитування, яке буде грати на економіку.
Але тут треба розуміти, що воно: а) не буде швидко; б) вимагатиме крім регуляцій, ще й дуже ефективних комунікацій та пояснень та роз'яснень для учасників ринку, по діях НБУ, по кращих практиках, по стимулах.
І, так, буде нерозуміння на перших етапах, і протистояння з боку тих, хто хоче "кредитів для правильних пацанів".
Комунікація тут, мабуть, це найбільш важка задача. І, так, треба буде час, аби гравці ринку, банки, фінкомпанії тощо просто звикли та призвичаїлися. І тут не факт, що навіть каденції Голови стане, аби нормальні банківські практики стали нормою, а не відхиленням. Хоча, має стати.
У третій спосіб ми не отримаємо нічого. Буде банківська система як раніше, десь гарна, десь погана, із гарною інфраструктурою та класними технічними рішеннями, із млявим кредитуванням та середнім рівнем схематозу та непрацюючих кредитів, як було. Десь якісь разові проєкти, може, вистрілюватимуть. Грошей буде більше, бо вони прийдуть; структурно нічого особливо не зміниться.