Приватизаційні історії від Сергія Будкіна: про італійського графа та туалет у Красноперекопську [1/2]
На дворі – 1999 рік, країна відхаркує наслідки кризи 1998 року, в травні ФДМУ оголошує намір приватизувати Кримський содовий завод. Ми працюємо на світового лідера, бельгійську групу Solvay. Бельгійці мають довгу історію в Україні – вони ще у 1887 році у Бахмутському уєзді Єкатеринославської губернії заснували великий завод виробництва соди. Це вони згадують постійно, бо завод існує і доти, називається Лісічанським содовим заводом, і його контролює група Фінанси і Кредит.
«Фініки» приблизно раз на місяць пропонують бельгійцям викупити в них завод, але бельгійці кажуть, що вони були на заводі, подивилися і запропонували «фінікам» купити його за вартість металевого лому, бо все, що їх там цікавить – це декілька експонатів для корпоративного музею, якихось котлів чи кранів, що вижили на підприємстві з тих пір, коли ним керували сам Ернест Сольвей та купець першої гільдії Іван Любимов, а «фінікі» їх так дістали пропозиціями купити за якісь дурні гроші, що при слові «Лисичанськ» головного по злиттям та поглинанням тіпає – хтось з «фініків» знайшов його прямий номер телефону і дзвонить.
Кримсода – то інша справа, бо це – відносно нове підприємство і бельгійці готові давати за нього серйозні на той час гроші, попередньо оцінивши 100% завода в $90-110 млн (план приватизації оцінює завод в 200 млн грн або приблизно $65 млн) і плануючи великі інвестиції в завод для його розширення, аби не тільки продовжувати продавати соду в Україні, але й експортувати соду, перш за все в рф.
ФДМУ запрошує делегацію Solvay приїхати з ознайомчим візитом на підприємство – план приватизації завода ще не затверджено і ФДМУ хоче впевнитися в тому, що вони точно продадуть завод, бо план приватизації на рік інакше ніяк не виконати.
Ми зустрічаємося в Сімферополі, де і плануємо наступні декілька днів на заводі. За вечерею я вперше чую прізвище Кобзона. Мене питають чи я знаю ху із містер Кобзон – і це, певне, найнесподіваніше питання, яке ти очікуєш почути від головного по злиттям та поглинанням великої всесвітньої корпорації.
«Містер Кобзон, Березніки, Уралсода» - через півгодини стає зрозуміло в чому питання. Виявляється, що головного конкурента в росії – компанію Уралсода в Березніках - контролює почесний громадянин Донецька Йосип Давидович К. Тобто формально її контролює хтось інший, але жителі міста Брюсселя кажуть про те, що реально їхній головний конкурент – це містер Кобзон.
В їхній картині світу він ніякий не співак, а перш за все – великий виробник технічної соди, долю ринка якого вони планують відібрати після закінчення капітальної реконструкції Кримсоди.
Зранку їдемо на завод і весь день під теплим травневим сонцем ходимо і дивимося на величезні випаровувачі, в яких рапа з Сіваша перетворюється на соду та інші хімічні сполуки. Сказати, що там пахне, то не сказати нічого. Я тоді вчив чеську мову і перше враження від заводу було те, що чеське слово «vonia» краще описує стан повітря, ніж українське слово «запах». Хоча ні, ще краще описує єдине в українській і чеській мові слово “smrad”.
Сиваш пахне гниллю, там же концентровану рідину з Сиваша випаровують і обробляють чимось, що примножує враження від оточуючої дійсності. Але головний в делегації, замглави правління групи з технологій, справжній італійський граф (постава кавалергарда, розправлені плечі, костюм сидить так, як костюми сидять тільки на італійцях, краватка з носовичком в кишені – попри весь контраст з дійсністю навкруги почуття власної гідності створює навколо графа непроникний для бруду і пилу бар’єр) швидко ходить від однієї установки до іншої і щось бурмоче собі під ніс. Певне, каже «Ні, це точно не Лисичанськ!». Для нього все це – як дорогий парфюм для жінки, він нюхає, дивиться на світ, лизає рапу, при цьому не втрачаючи ні на мить кавалергадської постави.
Продовження...👇
@costukraine