Гори боргів (історія державних облігацій) [1/4]
Пропонуємо Вашій увазі переклад про історію державних облігацій із книги Ніла Фергюсона «Сходження грошей» (“The Ascent of Money” by Niall Ferguson).
«Війна, – стверджував давньогрецький філософ Геракліт, – мати всього». Війна, без сумнівів, була матір’ю ринку облігацій. На відомій гравюрі фламандського художника Пітера ван дер Гейдена «Битва за гроші» зображені хаотично атакуючі одне одного скарбнички, грошові мішки, бочки з монетами та скрині зі скарбами – більшість із них до зубів озброєна мечами, ножами і списами. Віршований підпис під гравюрою говорить: «Це все заради грошей та майна, всі ці бійки та суперечки». Але цей напис можна розуміти інакше: «Ця боротьба можлива лише, якщо знайдете гроші, щоб за неї платити». Спроможність фінансувати війну завдяки державному боргу, як і багато чого іншого у фінансовій історії, було винаходом італійського Відродження.
Протягом значної частини XIV і XV ст. середньовічні міста-держави Тоскани – Флоренція, Піза та Сієна – воювали між собою або з іншими італійськими містами. Такі війни потребували як великої кількості людей, так і багато грошей. Щоб не примушувати власних громадян воювати, кожне місто наймало військових підрядників (condottiero (з італ.) командувач), які створювали армії для захоплення і грабунку чужих земель. Серед таких condottieri 1360–1370-х рр. одна людина значно перевершила всіх інших. Його постать і досі можна побачити у кафедральному соборі Флоренції – на картині, замовленій вдячною флорентійською громадою на честь його «незрівнянного лідерства». Хоча навряд чи хтось очікував, що цим видатним найманцем може стати звичайний хлопчик, що народився й виріс у Сібл Гедінгемі, графство Есекс. Сер Джон Гоквуд настільки майстерно воював, що італійці прозвали його Джованні Акуто (acuto (з італ.) гострий). Кастелло ді Монтеккіо, маєток неподалік Флоренції, був одним із багатьох подарунків, якими флорентійці нагородили його за послуги. Проте сер Гоквуд був лише найманцем, готовим битися за тих, хто йому платитиме, в тому числі за Мілан, Падую, Пізу чи навіть Папу Римського. Приголомшливі фрески в Палаццо Веккіо зображають битву між арміями Флоренції та Пізи у 1364 р., коли Гоквуд ще бився на боці останніх. Однак через п’ятнадцять років він перейшов служити до Флоренції і провів там решту своєї військової кар’єри. Чому? Тому що, де була Флоренція, там були гроші.
Безперервні війни занурили італійські міста-держави в тривалу кризу. Витрати навіть у роки миру вдвічі перевищували доходи від податків. Щоб заплатити людям на кшталт Гоквуда Флоренція потопала в бюджетному дефіциті. У звітах Тосканських державних архівів описані часи, коли борги міста збільшились у сотні разів із 50 000 флоринів (монета вартістю 2 шилінги) на початку XIV ст. до 5 млн. флоринів у 1427 р. Це в буквальному сенсі була «гора боргів» – звідси й походить ця назва: «монте комуна» (monte commune (з італ.) спільна гора), або ж гора громадських боргів. На початку XV ст. нові позики давали майже 70% прибутку міста. А сама «гора боргів» дорівнювала сумі більшій, ніж половина річного об’єму флорентійської економіки.
Хто ж міг позичити флорентійцям такі величезні гроші? Відповідь: вони їх позичили самі у себе. Замість сплати податку на майно багатші громадяни були фактично зобов’язані надавати позики уряду свого ж міста. В обмін на ці примусові позики (prestanze (з італ.) позика) вони отримували відсотки. Технічно ці позики не були лихварством (яке заборонялося церквою), оскільки були примусовими. Внаслідок цього відсоткові виплати узгоджувалися з церковним правом як компенсація (damnum emergens (з лат.) позитивний збиток) реальних або гіпотетичних витрат, що виникають внаслідок примусових інвестицій. Ось як описував це Енріко ді Суза близько 1270 р.:
«Якщо деякі торговці, які звикли вести торгівлю та мати із цього прибуток, із милосердя до мене позичають гроші, яких я так потребую, хоча вони б могли пустити їх в обіг, я лишаюся зобов’язаним їхнім interesse («interesse» архаїчна форма слова «interest» (з англ.) відсоток)…»
@cosyukraine