Гори боргів (історія державних облігацій) [3/4]
|Так було не тільки з італійськими містами-державами, які інвестували в розвиток ринку облігацій. Північна Європа теж зіткнулася з проблемою фінансування свого дефіциту без порушення обмежень, які накладала церква. Вихід із ситуації був дещо іншим. Хоча відсотки за кредитами були заборонені, такі обмеження не застосовувалися до середньовічного договору, відомого як census, що дозволяв купувати потік щорічних платежів від позичальника.

У XIII ст. такі щорічні платежі (ануїтети) стали популярними у французьких містах на кшталт Дуе і Кале, а також у фламандському місті Гент. Вони могли приймати одну з двох форм: або безстрокові доходи (з франц. rentes heritables, з флам. erfelijkrenten), які покупець може передати спадкоємцям, або ж аннуїтет, обмежений термінами (з франц. rentes viagères, з флам. lijfrenten), тобто такий, що закінчується зі смертю набувача. Позичальник, але не кредитор, мав право викупити ренту, погасивши основну частину боргу. До середини XVІ ст. продаж таких ануїтетів давав близько 7% усіх доходів провінції Голландія.

Як французькі, так і іспанські монархи прагнули залучити гроші в той же спосіб, але мали використовувати міста в якості посередників. У випадку Франції кошти залучалися від імені монарха в мерії Парижа, а у випадку Іспанії королівські права власності мали бути продані через генуезький Банк Сан-Джорджо (приватний синдикат, який отримав право збирати міські податки) та антверпенський beurs (з гол. стипендія), що був попередником сучасного фондового ринку. Тим не менше, покупці королівських боргів мали бути обачними. Хоча міста з олігархічними формами правління та боргами у власності своїх же громадян не мали стимулів до дефолту, те ж саме не можна було сказати про абсолютних монархів. Іспанська корона була серійним банкрутом наприкінці XVІ ст. та у XVІІ ст., повністю та частково припиняючи платежі кредиторам у 1557, 1560, 1575, 1596, 1607, 1627, 1647, 1652 та 1662 роках.

Причини таких фінансових труднощів Іспанії полягали в надмірно дорогих спробах підпорядкувати бунтівні провінції Північних Нідерландів, чия війна проти іспанського панування стала переломним моментом як у фінансовій, так і в політичній історії. Об’єднані провінції були республікою і поєднували переваги міст-держав у масштабах національної держави. Вони були в змозі фінансувати війну, розвиваючи Амстердам у якості ринку для цілого ряду нових цінних паперів: не тільки пожиттєвих і безстрокових ануїтетів, але й для так званих лотерейних позик (позичальники отримували певну ймовірність високого прибутку). До 1650 р. налічувалося понад 65 000 голландських рантьє – людей, які вкладали свій капітал у той чи інший борговий інструмент, тим самим допомагаючи фінансувати довгу голландську боротьбу за збереження своєї незалежності. Оскільки голландці перейшли від самооборони до імперської експансії, їхня «боргова гора» зросла від 50 млн. гульденів у 1632 р. до 250 млн. гульденів у 1752 році. Тим не менше, дохідність голландських облігацій неухильно знижувалася, наприклад у 1747 р. вона становила 2,5%, що означало, що у Сполучених провінціях було достатньо вільного капіталу, а також те, що інвестори зовсім не хвилювалися з приводу можливого дефолту Голландії.

Під час Славної революції 1688 року, коли з англійського престолу було скинуто католика Якова II на користь голландського протестанта принца Вільгельма ІІІ Оранського, ці та інші фінансові нововведення перетнули Ла-Манш з Амстердама до Лондона.

@costukraine