Продовження "Що не так зі Стратегією демографічного розвитку України". Частина 2
Тепер подивимося на те, як пропонується розв'язувати демографічні проблеми країни цим трьом групам українців.

Група 1, українці в межах держави сьогодні: документ фактично сконцентрований на тому, що держава має зробити все від неї залежне для того, аби представники цієї групи не виїхали з України. Взагалі здається, що загрозою того, що представники цієї підмножини українського суспільства виїдуть з України, просякнутий весь документ. Про неї якнайменше один раз згадується майже на кожній сторінці, починаючи з першої («Особлива увага приділяється мінімізації відтоку українців за кордон»), ця проблема є першою в переліку стратегічних цілей (стор. 18 і далі), її обговоренню приділено найбільший обсяг паперу - аж чотири сторінки в цьому розділі (порівняно з, наприклад, двома сторінками в обговоренні проблеми народжуваності та однією-півтори сторінками по кожній з інших цілей). Навіть якщо це не мало бути головним фокусом документа, оптика обговорення цього питання дуже погана і наводить саме на думку про те, що автори документа бачать найбільшу загрозу в тому, що з країни всі поїдуть як тільки буде така змога.

Група 2, ТПО: ця група українців, за наміром документа, мають стати головним чинником розв'язання демографічних проблем України. Документ сфокусовано на тому, аби вони повернулися в країну, де вони мають стати головним чинником міграційного приросту населення. Обговорення альтернативних можливостей залучення людей з інших країн, які не мають поточного відношення до України, в документі не розглядається. При тому, що більшість країн глобального Заходу, до якого ми хочемо долучитися, вже давно визнали це джерело ключовим для розв'язання демографічних проблем і мають свої політики з цього приводу (і ці політики часто-густо можуть йти в розріз з інтересами України в довгостроковому періоді, бо частина з них направлена на категорії мігрантів, яким дуже добре відповідають саме українці).

Група 3: діаспора (тобто ті, хто виїхав до 2022 року і більш-менш влаштований в країнах свого проживання) в документі виступає як якась абстрактна категорія, бо згадується в документі лише двічі, в контексті обговорення того де скільки живе етнічних українців і твердження, що питання надання громадянства українцям з діаспори в рф та рб треба розглядати пізніше. Хоча, по-перше, в діаспорі рф та рб і без того є багато тих, хто має український паспорт, а по-друге, питання відношення країни до етнічних українців в цих країнах треба обговорювати саме зараз. Наприклад, хоча б з того, аби визначитися чи є сумісним з громадянством України є набуття громадянства рф чи рб. Або чи мають право на прискорене отримання громадянства України громадяни рб та рф, що багато років постійно проживають на території України та чи можуть бути обмеження для них. Проте і за межами цих питань є багато питань взаємодії з діаспорою, які можуть бути частиною демографічної стратегії країни. Наприклад, якнайменше констатація того факту, що багато з ТПО перейдуть з часом в категорію діаспори (це твердження до деякої міри в документі є, проте немає ніяких висновків чи пропозицій хоча б стосовно того, як зробити так, аби їхні нащадки поверталися в Україну доки їхні зв’язки з історичною батьківщиною не втрачено). Це дуже показово, бо Україна традиційно не знає що і як системно робити з діаспорою (на це є багато причин і вони заслуговують на окремий пост) і яку роль діаспора може відігравати в розвитку країни.