Як Україні позбавитися економічної несвободи?
Продовжимо обговорення результатів свіжого звіту Economic Freedom of the World 2024, де Україна на 150-у місці.
Які складові потрібні для здійснення позитивних змін в країні: а) наявність серед політичного керівництва людей, що щиро прагнуть змін (іншими словами у нас це називається розмитим поняттям "політична воля"); б) активне громадянське суспільство (тобто найактивніші самоорганізовані громадяни, що формалізовані у вигляді громадських організацій та аналітичних центрів), що має експертизу та здатність адвокатувати зміни; в) широкі верстви населення, які розуміють, що таке реформи (а не "підвисити пенсію") і підтримують ці реформи, у першу чергу, грошовими пожертвами, волонтерством, участю в публічних акціях тощо.
Це не взаємовиключні речі. Без одного компоненту вся складова успіху країни руйнується. Так, є виключення як Сінгапур, де достатньо було отримати мудрого керівника, що посадив 3-х друзів (хоча без англійського права, що залишилося у спадок ніякого б дива не було). Але на один Сінгапур є десять умовний Грузій. Там теж прийшли мудрі керівники, зробили найкращі реформи на пост-СРСР. Але громадянського суспільства як таке було слабким, а народ взагалі не розумів, що відбувається. Зрештою, результат бачимо зараз.
Історія людства доводить, що всі зміни і реформи відбуваються лише через суспільний тиск та громадський контроль. Чисто природно жоден чиновник не є реформатором. Він за визначенням "охранітєль" (все і так добре працює, навіщо щось міняти).
Що ми зараз маємо в Україні:
а) завдяки електоральним циклам, де була можливість визначати керівників держави виключно на виборчих дільницях, ми з кожним разом збільшували і кількість і частку людей, які здатні до реформ. Але не стільки, скільки б хотілося.
б) ми маємо доволі розвинуте, стале громадянське суспільство, які власне і було генератором усіх реформ, що є в країні. Жодна реформа не обійшлася без участі громадянського суспільства - чи то антикорупційне законодавство, чи то ринок землі, чи то приватизація державної власності. Але це громадянське суспільство ресурно залежить від грантів іноземних партнерів. Майже ніхто не має диверсифікації. Це має поганий бік медалі як: не всі потрібні ініціативи фінансуються з грантів; часто можуть фінансуватися шкідливі ідеї (свіжий приклад - Національна стратегія доходів); за рахунок грантів неможливо покрити усі ресурсні потреби.
в) широкі верстви населення (або суспільство загалом) лише декларує, що хоче змін. Давайте будемо відверті: воно себе поводить у стилі "коли ви мені щось гарне зробите, а я за це нічого платити не буду". При чому, що ось таке споживацьке ставлення (мені усі винні) характерно як для середньостатистичного таксиста, так й для середньостатистичного підприємця. У нас сьогодні є масова підтримка ЗСУ, але немає (і ніколи не було) масової підтримки реформ у вигляді донатів.
Коли в особистих розмовах бізнес жаліється "як у нас все не так, як в умовному США", то повторюємо з разу в раз, щоб було як в США треба бізнесу входити в одне, два, три підприємницьких об'єднань (галузеві, територіальні тощо), де вони сплачують членські внески. Потім ці асоціації з цих внесків йдуть до аналітичних центрів, які їм розробляють дослідження, на основі яких інші організації готують урядові рішення та законопроекти, а потім платяться кошти лобістським/адвокаційним організаціям, які втілюють це в життя. Тільки так працює.
У тому ж США аналітичні центри, партії, церкви, громадські об'єднання, асоціації тощо не живуть за рахунок низки великих пожертв. Вони існують завдяки сотням тисяч-мільйонам невеликих донатів на їхню діяльність.
Ось так і має функціонувати здорова країна зі здоровим і активним суспільством.