У 1973 році Закон про Білу Австралію, який обмежував міграцію на расових засадах і робив міграцію з Азії майже неможливою, було відмінено. З тих пір фокус міграції сильно зсунувся в сторону Азії, проте це не означає, що вихідці з азійських країн почали переважати – їдуть звідусіль.

Крім того, країна дуже проактивно ставиться до імміграції і шукає можливостей залучення нового населення, яке б відповідало її цінностям та довгостроковій стратегії перебування частиною великого Заходу та англосаксонського світу. Тому, наприклад, мігрантам з Південної Африки та Зімбабве, які поїхали звідти після соціальних змін, пов’язаних з кінцем ери апартеїду, Австралія надавала ВНЖ та притулок по спрощеній процедурі.

Або тому рекрутери департаменту міграції на початку дев’яностих їздили по набільших американських університетах та робили презентації Австралії як місця для спрощеної міграції для студентів-випускників Гарварду, Йєлю та Стенфорду, які приїхали туди вчитися з бувшого СРСР та бувшої Югославії. Або тому була програма спрощеного надання ВНЖ для громадян Гонконгу після того, як він перейшов від Британії до Китая.

Кожного року країна публікує перелік професій, в яких є потреба. Таких переліків три – стратегічний, де країна зводить ті професії, які будуть потрібні ще декілька років точно, короткостроковий, де зведено ті професії, в яких є потреба зараз, але освітня система вже працює над тим, аби заповнити ці ніши і за рік-два цей перелік буде змінено, і регіональний – це коли різні місцевості пишуть, що їм потрібні, наприклад, доктори чи педіатри для декількарічного контракту в сільській місцевості, і вони (території чи місцевості) в рамках наданої їм квоти готові надати ВНЖ тим, хто відповідає потребам.

Вся система настроєна так, аби залучити тих, хто вже має освіту, ще має дуже багато років плідної праці попереду, привезе з собою дітей та буде працювати в одній з галузей, які потребує країна. При цьому з нелегальними мігрантами поводяться не дуже чемно – їх не люблять і Австралія витратила багато зусиль і грошей на те, аби вони не їхали (тобто, не пливли) в країну.

Результат наочно можна побачити в усіх рейтингах, від рівня ВВП на душу населення до рівня щастя в країні, комфортності основних міст (Сідней та Мельбурн традиційно знаходяться десь в топ-5 найбільш комфортних для життя) та безпеки життя в країні.

Україна може вибрати шлях післявоєнної автаркії і замкнення національного суспільства від міграції, а може вибрати шлях Австралії, яка в 1947 році була економічно спаплюженою війною країною, в якій не вистачало робочих рук ні на що, а вже за десять років стала найзаможнішою країною світу із розрахунку ВВП на душу населення. І мені здається, що вибору в України не буде, бо дилема Populate or Perish перед країною після війни буде стояти набагато гостріше, ніж вона стояла перед Австралією у сорокових роках.

З австралійського досвіду можна почерпнути дуже багато для майбутньої міграційної політики України, щонайменше:
1. Формалізована процедура імміграції з чіткими та публічними орієнтирами відносно того, кого країна чекає (з точки зору перш за все віку, сімейного стану, освітнього цензу та наявності дітей) та мінімальною дискрецією в наданні ВНЖ.

2. Невеликою, але послідовною щорічною долею тих, кого країна залучає (скоріше за все, приріст на 1% за рахунок міграції – це замало для України, але все одно норматив іміграційного приросту населення має бути відносно невеликим, мені здається - на рівні 2% максимум, аби не було ризику утворень етнічних гетто або просто надто великих національних груп, які дуже важко інтегрувати в українське життя).