Глибокий пост Володимира Дубровського, старшого економіста CASE Україна про відсутність сильної опозиції в Україні:

Однією з найбільших проблем нашої політичної системи сьогодні є відсутність сильної, ідеологічної, системної опозиції. Такої, яка тримала б владу в тонусі, пропонувала б ідеї, нав’язувала б свою порядок денний там, де у влади — вакуум, а також могла б постачати кадри для виконавчої гілки влади.
Більшу частину історії України така опозиція існувала — і це було однією з сильних сторін нашої країни. Звісно, ухвалювати рішення легше в умовах «моноліту» (росія — яскравий приклад), але якість цих рішень, їх легітимність і продуманість значно вища тоді, коли є сильна опозиція, здатна вчасно висувати ініціативи, які неможливо ігнорувати, пропонувати нові ідеї, аргументовано дискутувати і навіть блокувати ті рішення, щодо яких у суспільстві немає належного рівня згоди.

І все це в Україні було — як це не парадоксально — завдяки двом негативним явищам: (а) особистому суперництву та (б) геополітичному розколу. Самі по собі це радше деструктивні чинники, бо суперництво, в ідеалі, має бути ідеологічним, а не персональним, а з таких базових питань, як геополітичний вектор розвитку, бажано мати суспільний консенсус.

Однак в умовах незрілої демократії (а часто і зрілої) суперництво може залишатися персональним, бо ідеологічні партії ще не сформовані, а виборці не визначилися з власними ідеологічними вподобаннями — окрім, хіба що, того самого геополітичного вектора і кількох суміжних тем.

Після Революції Гідності, а ще більше — після російської агресії 2014 — щодо питання геополітичного вибору почав формуватися консенсус, а повномасштабне вторгнення 2022 року остаточно його закріпило.

Навіть за повної згоди з західним вектором розвитку, мала б точитися політична дискусія: як саме його реалізовувати? Наприклад, намір уряду гармонізувати українське законодавство з європейським за два роки — за умов, коли верховенство права досі не працює, — викликає глибокий скепсис. Європейські закони без верховенства права можуть ще більше зашкодити. Але в Раді немає жодної фракції, яка могла б це критично озвучити й запропонувати альтернативу. А якби й з’явилася — її б миттєво захейтили. Хоча, можливо, якби провели роз’яснювальну роботу серед виборців, можна було б створити політичний противагу карго-інтеграторам. Але — нікому.

Криза опозиції почалася не сьогодні і навіть не у 2019-му, а значно раніше — коли стало зрозуміло, що навіть «проєвропейські» політики «дореволюційного» покоління себе вичерпали. Вони зростали в протистоянні з проросійськими силами й звикли вигравати лише на їхньому тлі. А коли проросійський табір маргіналізувався, а згодом і зник, образи «борців» проти нього втратили актуальність. Востаннє цю карту грав Порошенко у 2019 році — і з тріском програв (євроінтеграція була одним з небагатьох гасел і у Зеленського та «слуг» — тобто реального протистояння тут не було).

Усіх системних політиків, які могли б особисто конкурувати з ним у «проєвропейській» частині спектру (тобто фактично — в усьому полі, що залишалося), Порошенко ретельно знищив — чим і відкрив дорогу «позасистемному» Зеленському. Який, утім, успішно продовжив його справу. За умов неробочого верховенства права і слабкої політичної культури не дивно, що кожен, хто приходить до влади, намагається її монополізувати — це просто політичний інстинкт.

ОПЗЖ розгромлено — і заслужено. Тимошенко втратила ґрунт під ногами, а з початком великої війни просто «зникла». Порошенко своїми брудними методами боротьби звузив коло прихильників до секти, яка вірить у його безгрішність і ненавидить усіх інших — цим він забезпечив собі маргінальну, хоч і стабільну, позицію без шансів на розширення чи хоч якесь впливове майбутнє. Тим більше, що головний пафос «ЄС» — європейський та євроатлантичний курс — на практиці реалізують інші, часом навіть надто ревно (як згадано вище). «Голос» теж залишився на маргінесі — втративши лідера, не змігши сформулювати системну альтернативу «зеленій» повістці — ще й розкол...