Венесуельський суїцид: роки від недієздатної держави
Давня (2018 року) велика стаття від авторитетного Foreign Affiars. Стаття порівнює дві «різні» латиноамериканські країни - успішну демократію 1970-х і злиденну диктатуру 2018-го - і пояснює, що це одна країна: Венесуела.

Масштаб занепаду настільки глибокий, що важко повірити, що він стався без війни. Головна причина катастрофи - чавізм: поєднання руйнівної політики, авторитаризму та клептократії.

Велику роль у трансформації Венесуели відіграла Куба, вплив якої часто нагадував окупацію.

Венесуела перетворилася на провалену й криміналізовану державу, керовану автократом, залежним від зовнішньої сили.

Пояснення «це все через нафту» теж недостатнє: занепад почався десятиліття тому, а не лише після падіння цін у 2014-му.

Уже до 2003 року ВВП на одного працівника впав на 37% від піка 1978 року - це створило умови для приходу Чавеса.

У 1970 Венесуела була найбагатшою країною Латинської Америки й у топ-20 світу за доходами на душу населення; далі почалося гальмування розвитку.

Падіння нафтових доходів у 1980-х призвело до скорочення держвидатків, інфляції, девальвації, банківської кризи та зростання бідності.

Теза, що Чавес прийшов через нерівність, теж спірна: у 1998-му розподіл доходів у Венесуелі був рівнішим, ніж у сусідів. Чавес виграв завдяки розчаруванню, стагнації, новій жорсткій економії та харизматичній риториці проти еліт.

Чавес рано проявив авторитарні риси: централізація влади, нетерпимість до незгоди, придушення опозиції та «незручних» союзників.

Президентський указ 2001 року про земельну реформу, який Чавес ухвалив без консультацій і дискусій, став передвісником майбутнього. Він роздрібнив великі комерційні ферми та передав їх селянським кооперативам, що не мали ні технічної компетенції, ні управлінських навичок, ні доступу до капіталу, аби виробляти у промислових масштабах. Виробництво продовольства обвалилося. І в секторі за сектором уряд Чавеса ухвалював подібні саморуйнівні рішення.

Він експропріював іноземні нафтові підприємства без компенсації й передавав їх політичним призначенцям, які не мали технічних знань, щоб ними керувати. Націоналізував комунальні служби та головного оператора зв’язку, залишивши Венесуелу з хронічними перебоями у водопостачанні та електроенергії й однією з найповільніших швидкостей інтернету у світі. Він захопив сталеливарні компанії, і виробництво впало з 480 000 метричних тонн на місяць до націоналізації у 2008 році — фактично до нуля сьогодні.

Після захоплення підприємств їхні активи «вичищали», штати роздували «своїми», а уряд рятував їх коштами від нафтового буму та китайських кредитів.

Зростання цін на нафту з 2004 року та позики Китаю дали змогу Чавесу тимчасово маскувати наслідки провальної політики імпортом і боргом.

Нафтовики першими виступили проти авторитаризму (страйки 2002–2003), у відповідь Чавес звільнив майже половину працівників держнафтокомпанії.

Валютний контроль перетворився на джерело масштабної корупції через арбітраж між офіційним курсом і чорним ринком; сформувалася еліта клептократів.

Передача влади Мадуро супроводжувалася таємницею: накази з Гавани, спекуляції щодо стану Чавеса; Куба стала ключовим партнером і «наставником».

Куба отримувала нафту (близько 115 тис. барелів/день зі знижкою), а вплив у Венесуелі став системним — аж до розвідувальних зведень для Мадуро.

Мадуро посилив репресії: ув’язнення, вигнання, заборона опозиціонерам; сотні політичних в’язнів, повідомлення про тортури, фарсові вибори.

Після завершення нафтового буму в 2014 році Венесуела втратила доходи й доступ до кредитів, занурилася в борги, а економіка й гуманітарна ситуація обвалилися.

📩 Підписуйся на "Ціну держави" | Ставайте патронами |Ставайте спонсором YouTube | Підтримати разово або підпискою