🤔У чому МВФ неправий
Стаття Володимира Дубровського, старшого економіста CASE Україна для ZN.ua про те, що нинішні вимоги МВФ щодо спрощеної системи оподаткування є шкідливі, а аргументи не витримують жодної критики
Ключові тези:
🚧МВФ та інші міжнародні інституції вже давно критично дивляться на спрощену систему — і не лише в Україні. Наприклад Румунії, де схожі зміни втричі скоротили кількість мікропідприємств і сповільнили економічне зростання. В українських умовах рекомендації МВФ додатково «підживлювалися» специфічними консультаціями з «бізнесом» — зокрема через структури, де домінують великі гравці та конкуренти мікробізнесу.
💥 Коли стало зрозуміло, що це політично й практично складний крок, до Києва терміново приїхала очільниця МВФ Крісталіна Георгієва. Її ключовий аргумент зводився до порівняння: мовляв, в Україні 5 із 1000 людей - платники ПДВ, тоді як у ЄС у середньому 77 із 1000.
Чи можна податкову політику для мільйонів людей будувати на таких “середніх” порівняннях? Бо науковий підхід — це не «у них так, значить і нам треба», а оцінка вигод і витрат. ПДВ — податок на кінцеве споживання, тобто фактично його тягар лягає на домогосподарства. Тож суспільна вигода від перерозподілу коштів у бюджет має бути співставлена з транзакційними витратами: адмініструванням, обліком, звітністю, помилками, штрафними ризиками. Для мікробізнесу ці витрати часто є непропорційно великими — саме тому в країнах існує поріг реєстрації платником ПДВ, і він різний залежно від умов.
🌍 Порівнювати потрібно зі “співставними країнами”, а не з середнім ЄС. Україна - на іншій стадії розвитку: рівень добробуту приблизно у 10 разів нижчий, а якість інституцій слабша. Навіть усередині ЄС країни дуже різні.
Показовий контраст: за показником верховенства права Україна відстає від Болгарії приблизно так само, як Афганістан — від України. Форсована гармонізація “як у ЄС” без багаторічної домашньої роботи може принести шкоду і Україні, і самому Євросоюзу.
🎯 МВФ як кредитор справедливо наполягає на відповідальній фіскальній та монетарній політиці, бо це знижує ризики дефолту.
Але в українській дискусії перекіс: МВФ і Мінфін постійно говорять лише про збільшення доходів, тоді як тема видатків майже не артикулюється. Більше того, держава не лише не скорочує видатки відповідно до фактичного зменшення населення і території, а й розширює їх програмами «підтримки виробника», які економічно контрпродуктивні.
Виходить односторонній механізм: доходи піднімати “обов’язково”, видатки — “як вийде”.
📉 Підвищення податкового тиску без якісних інституцій гальмує економіку. Зростання “фіскального відсотка” понад ~30% у країнах зі слабкими інституціями може пригнічувати розвиток. В Україні до війни він був 41–43%, а з огляду на демографію та пенсійну систему його, навпаки, логічно було б знижувати до 35%, а потім — до 30% у межах пенсійної реформи. Але це потребує не лише доходів, а й реального скорочення видатків та зміни структури податків.
🛡 У воєнних реаліях ставка “просто зібрати більше” не робить Україну самодостатньою. Для фінансової стійкості потрібне не просто зростання, а прискорене — “економічне диво” на горизонті десятиліть. Поки цього немає, теза про швидку “опору на власні сили” виглядає нереалістичною.
✅ Висновок: боротьба з тінню, контрабандою, “конвертами” й перезавантаження податкових органів можуть дати додаткові ресурси. Але їхній сенс — не в тому, щоб «дотиснути» спрощенку та ускладнити життя мікробізнесу. Навпаки — ці кошти варто використати як запас міцності для майбутньої модернізації податкової системи: зменшення навантаження на працю, переходу до оподаткування виведеного капіталу, і лише тоді — шанс на країну без постійної залежності від грантів і кредитів.
📩 Підписуйся на "Ціну держави" | Ставайте патронами |Ставайте спонсором YouTube | Підтримати разово або підпискою