Як приватні заводи стали державними, які ідеологічно правильні назви отримали колишні родинні фабрики та чому потужні державні виробництва солодощів програли битву за покупця після розпаду СРСР. Ч. 1.
#Солодощі в ідеологічній обгортці. Після лихоліть Громадянської війни та воєнного комунізму великі фабрики були занедбані. Проте повсюдно виникало багато кустарних підприємств, в яких задля збільшення прибутку були ладні фарбувати пряники мідним купоросом.
Настали часи непу. Другий прихід радянської влади (після 1919) був обачним і м’яким. Нова влада прагнула закріпитися, пустити коріння, вибудувати систему. У 20-ті роки хвацькі непмани були готові всіх купити і продати, а потім знову продати, але вже за дорого. Маленькі підприємства перейшли у приватну власність. У кожному кутку як не артіль, то робкооп спілка, я к не робкооп спілка, то трест.
Перші трести почали створюватися у 1921 році. Велику роль грала фінансова залежність заводів від політики трестів, її послідовності. Трест мав виключне право забезпечувати сировиною, матеріалами та, тому саме керівництво тресту могло встановлювати розміри замовлень, що значно обмежувало підприємства. Ахіллесовою п’ятою діяльності трестів та інших форм організації підприємств стало державне втручання. Економічні питання у той час вирішувала ідеологія.
Увесь гротеск непівської доби відобразився у розвитку кондитерської промисловості. Так, обгортки перших цукерок нового дивного світу негайно були залучені до розповсюдження ідеї світової революції.
Більшість кондитерських підприємств були пасинками трестів. В газетних збірках та звітах зустрічається чимало нарікань кондитерських фабрик на нехтування їх потребами, нестачу сировини, відсутність ремонту, або передачу отриманого керівництвом палива іншому підприємству. У той же час трести змогли мобілізувати сили та відновити роботу багатьох підприємств і до певної міри забезпечити їх замовленнями.
Харків був одним з перших міст України, які почали розбудову кондитерської промисловості за радянським зразком. Вже у червні 1923 року була повністю відновлена робота фабрики Жоржа Бормана, яка тепер носила назву Жовтень (нині – Бісквіт-шоколад).
Продовжила своє існування і кондитерська фабрика Пока. У газетних матеріалах також трапляються відомості про кондитерську фабрику Романенко, яку Харківська рада народного господарства неодноразово виставляла на торг. У 20-ті роки нове ім’я одержали такі відомі фабрики імперських часів, як фабрика Валентина Єфімова, фабрика ім. Карла Маркса (нині – київська фабрика Рошен), фабрика братів Крохмальникових стала фабрикою ім. Рози Люксембург (нині – ЗАО Одеса).
Київське обличчя непу представляють підприємства Київського харчотресту та цукерні комборотьбезу – комітету по боротьбі з безробіттям. У ті часи популярними і ходовими були недорогі види цукерок і карамелі: Пуншева, Флотська, Рябінова, Альпійський турист, Дитячі забави.
Цукерка на шляху до комунізму. Після остаточного закріплення Сталіна при владі було вирішено, що НЕП із її відвертим капіталізмом є відхиленням від лінії партії. Будувалася нова, жорстка владна вертикаль. Сталінська індустріалізація принесла у галузь чимало позитивних рис. Було розроблено нові види обладнання, проведено тотальну електрифікацію, встановлено промислові холодильники, з’явилося поняття технологічної лінії. Невпливову фабричну інспекцію царських часів замінив доволі жорсткий регламент санітарного контролю.
Ще одним з корисних здобутків доби можна назвати розвиток технічної освіти. Наприклад, саме в цей час на базі Смілянського інституту цукрової промисловості, а також цукрових факультетів Кам'янець-Подільського хімічного інституту і Київського політехнічного інституту було створено Київський інститут цукрової промисловості, котрий у 1933 році реорганізували у Київський хіміко-технологічний університет харчової промисловості. Цей крок був нагальною потребою, оскільки обличчя нової промисловості змінювалося, а технологічні процеси ставали дедалі складнішими. Час кухарів минув – настав час інженерів. Ч. 2 тут