Технічна база фабрик була різноманітна. Одеська, Київська, Харківська – великі потужні підприємства із виробітком 18-30 тисяч тон, у той час як менша Пирятинська виробляла 100-300 тон на рік. Апарат УКО-УКТ був дуже слабко укомплектований у відношенні інженерно-технічного персоналу. Підприємства, з яких було створено УКО, вирізнялися невисоким загальним рівнем організації виробництва, якості продукції, культурно-виробничої діяльності.

На час організації до складу УКО входили 13 кондитерських фабрик. Протягом особливого кварталу 1930 року УКО були передані ще три невеликі фабрики – Пирятинську, Житомирську та Первомайську. Пізніше здійснили поділ на Укркондоб’єднання та Укрбродоб'єднання. У 1931 році УКО було передано ряд харчових підприємств із системи потребкооперації.

Згодом до складу УКО увійшли підприємства кавової та дієтичної промисловості, а крохмале-патокове стало окремим трестом з центром у Києві. З початку 1933 року УКО змінює назву на Український трест кондитерської та макаронної промисловості – саме ці дві галузі залишалися у веденні об’єднання до 1 жовтня 1934 року, коли УКО було ліквідоване.

УКО зіграло вирішальну роль у перебудові кондитерської галузі України за радянським зразком. За чотири роки його існування на Одеській, Харківській та Київській фабриках провели механізацію процесів, що раніше покладалися на ручну працю. Кременчуцька, Зінов’євська (Кропивницька), Херсонська, Миколаївська, Вінницька, Проскурівська (Хмельницька) та Дніпропетровська були механізовані новітніми агрегатами та отримали енергетичне господарство.

Деякі з фабрик перейшли у зручніші приміщення, що звільнилися від законсервованих підприємств іншого виду, зокрема – млинів. За цей час також змогли посилити прошарок інженерно-технічного персоналу, а систему управління реорганізовувати за зразком важкої промисловості. Наступники УКО – Укрголовкондитер та Укркондитерпром – продовжили традиції централізованого управління промисловістю.

#Кондитерські_вироби поступово стають дефіцитом. Найпоширеніші види #цукерок стали ірис "Киць-Киць", "Тузик", "Золотий ключик", карамель "Ракові шийки" та "Барбарис", монпас’є, подушечки в какао, "Шкільні".

Характерною для радянської промисловості була і уніфікація асортименту.

У часи радянського дефіциту навіть не дуже вибагливі #солодощі часто потрапляли на полиці магазинів у неїстівному вигляді – іриски були камяні, батончики пересохлими… А за чудасію на кшталт морських камінців (ізюм у кольоровій глазурі) можна було простояти у черзі півдня.

Коли нарешті звершилося – вітер змін розчахнув залізну завісу – радянська промисловість зустріла її повною неготовністю конкурувати, боротись за покупця – її не вчили, що він може кудись утікти. А він утік. До сімейки, що насолоджується у кабріолеті "Фрутеллою". До тітки з середнього заходу, що смачно жує "Снікерс".

Лише засвоївши всі правила ринку, кондитерська промисловість змогла повернути його собі. У тім поле бою було дещо втрачене. Розпливчасті ДСТУ аж ніяк не ГОСТи, а додавання у цукерки справжнього цукру, чи у торти – вершкового масла чомусь стало неймовірною звитягою виробника.

Немає нічого в світі, що не мало б зворотного боку. Радянській промисловості було чого вчитися у капіталістичної. Але і було що запропонувати навзаєм. В неї був свій злет – стрімкий – і дуже дорого оплачений. І падіння – не менш стрімке, і приголомшливе. Але солодощі для більшості людей – це спогади дитинства, що було, і промайнуло, і більше не буде.

Там знайдеться місце і "Тузіку", і "Корівці", і "Шкільній" – розділені із приятелем, принесені додому у липкій кишені… Тому головне – не сплутати мерехтливе сяйво спогадів та дійсне життя тоталітарної країни. ч.1, ч.2