У 1996 році президентським указом в Україні створили першу спеціальну економічну зону — «Північнокримську #експериментальну_економічну_зону “Сиваш”», розташовану на території понад 1400 кв. км у містах Красноперекопськ, Армянськ та Красноперекопському районі. Ідея була амбітною: повторити успіх китайського Шеньчженя, залучити інвестиції, створити робочі місця та підняти депресивний регіон.

Для цього «#Сиваш» пропонував бізнесу солідний пакет пільг: зменшення податку на прибуток на 50%, звільнення від #ПДВ та #мита на імпортне обладнання, сировину та матеріали, скасування обов'язкового продажу валютної виручки, а також відсутність ліцензування та квотування для експорту продукції, виробленої в зоні. Резидентами стали потужні хімічні підприємства — Перекопський бромний завод, Кримський содовий завод та інші.

І справді, за перші три роки роботи (1997–1999) «Сиваш» показав вражаючі результати: вдалося зберегти 8000 робочих місць і створити 600 нових, місцевий бюджет Красноперекопська виконали на 111%, ліквідували заборгованість із зарплат на підприємствах-резидентах, а при загальному падінні виробництва в #Криму на 24% промисловість Красноперекопська зросла на 105%. За 9 місяців 1998 року підприємства зони сплатили до бюджетів 32 млн грн, отримавши пільг лише на 2,8 млн.

Здавалося б, експеримент вдався. Але потім «Сиваш» почав перетворюватися на те, чим завжди стають такі експерименти в Україні за відсутності контролю: #внутрішній_офшор, податкову діру, канал для контрабанди підакцизних товарів. Як зізнавався згодом віце-прем'єр Олексій #Резніков ( 🥚по1️⃣7️⃣) , «з цим пов'язані певні негативні наслідки, в тому числі зловживання торгівлею алкоголем, тютюном тощо».

Замість стимулювання високотехнологічного виробництва, підприємства-резиденти масово ввозили без мита горілку та цигарки, а потім продавали їх на загальних умовах, отримуючи надприбутки і не сплачуючи податків.

У чому ж принципова різниця між «Сивашем» і справжніми СЕЗ у розвинених країнах? У цивілізованому світі спеціальні економічні зони (наприклад, #Шеньчжень у Китаї, зони в Польщі чи ОАЕ) створюються з чіткою метою — розвиток високотехнологічного виробництва, експорту та інновацій.

Вони функціонують у режимі жорсткого державного контролю, прозорих процедур, з обмеженням доступу регіональних еліт до фінансових потоків, а головне — мають стабільне, передбачуване законодавство на десятиліття вперед.

В Україні ж, за словами директора Таврійського інституту регіонального розвитку Андрія Клименка, «перспективи ефективності різних СЕЗ потрібно розглядати разом із якістю системи управління. За такого рівня корупції, який існує в Україні, будь-які нововведення в економіці лише погіршують ситуацію».

Київ фактично заплющив очі на зловживання спеціальним економічним режимом на місцевому рівні, що дозволило регіональним кланам збагачуватися за рахунок державних пільг.

Додавала проблем і нестабільність законодавства: лише в 1997 році #Верховна_Рада тричі намагалася скасувати пільги для #СЕЗ, що відлякувало потенційних інвесторів — понад 60 компаній відмовилися від участі саме через постійні зміни правил гри.

У підсумку, у 2001 році #Кабінет_Міністрів втратив чинність постанови про «Сиваш», а згодом президент Леонід Кучма публічно розніс подібні зони, назвавши їх «дірою для уходу від 300 млн гривень податків щорічно», і дав доручення: «закройте всі ці зони»

«Сиваш» — це не просто невдалий економічний експеримент, а класичний український симптом: коли інструмент розвитку через відсутність контролю та корупцію перетворюється на годівницю для наближених груп. Його історія — це урок, який ми, схоже, так і не вивчили.