⏩ Власні роздуми останній час про військову службу … (Частина Перша 1/3)
Рівень довіри до війська як соціального інституту стабільно тримається на рівні 90-95%, а у 2015 рівень довіри був 58%, а ще раніше ще менше. Довіра до інституту важливий показник, але ще більш важливо як цю довіру конвертовувати у практичний результат.
💬 Моя побутова думка 2000-их, базувалась на тому, що Україна має виключно переходити на «професійну армію»: люди, які хочуть, знають, вміють та розуміють. При тому з усіх боків політики кричать — це ж стандарт НАТО і думаєш, що певне це правильно?
➡️ Ще в мою юність був закладений «образ армії як покарання». Вся система будувала недовіру до армії, а її образ як покарання: «Будеш погано вчитись — підеш до армії», «Відрахують — підеш до армії». Радянський образ формує армію як покарання, армію «як втрата часу», «закостенілість системи взагалі не розглядала сумісні альтернативи світової практики».
І тут поставлю питання ➡️ Для чого існує держава?
⏩ Однією з функцій держави є захист та реалізація інтересів громадян на певній суверенній території. «Безпека» є базовим інтересом, а точніше потребою людини.
Сучасна реальність така, що Україна живе поряд з ордою і ймовірність дуже висока у майбутньому (не кажу навіть про зараз), що людині прийдеться опановувати базові військові навички у зжаті терміни.
➡️ Точніше не так, потреба в тому щоб у критичних умовах як мобілізація під час війни населення вже переважно володіло базовими військовими навичками. Але не задля «держави» і «рівня боєздатності армії», а задля в першу чергу «егоїстичного підвищення рівня власного виживання». Це має бути розуміння того, що це ти робиш не для «держави», а для «себе». Але як показує мій приватний досвід суто строкова служба видається не найкращим варіантом, а «контрактна» навряд чи зможе задовольнити сучасні потреби у масовості нашої безпеки.
⏩ Трохи історій із життя про військо
Пам’ятаю 10-11 клас свого навчання і коли хлопці проходять курс «До призовної підготовки юнаків» на якій ми мали отримати базове розуміння «про військо», а за теорією освітня система мала б в нас, юнаках «сформувати довіру до інституту, або ба більше заохотити доєднатись». Ну і паралельно це опанувати базові навички виживання, стройової підготовки й головне поводження зі зброєю.
➡️ Але всі враження які я пам’ятаю з ДПЮ — це підвальне приміщення, старі 55-річної давнини плакати (я не жартую про випуск плакатів) та два дерев’яні автомати та один протигаз на 22 юнаки.
Автомати кудись зникли через два місяці й тому вся підготовка звелась до нудного переписування статуту, розгрібання снігу взимку, згрібання листя восени та одягання по черзі одно єдиного протигаза на всіх.
Фінальним етапом стало «ознайомлення з військово обліковими професіями». Нас вивезли до військової частини, здається це було щось пов’язано з ракетними військами. Приставили до нас двох солдатів-строковиків по обличчях яких як зараз пам’ятаю було написано «Скоріше б це все скінчилось». Знову пам’ятаю два, але вже справжні автомати які ми крутили та по черзі протягом 2 годин розбирали. До речі один був настільки іржавий, що його «діди» не могли тривалий час розібрати.
➡️ І тут риторичне питання: «Яким чином з таким підходом системи освіти (розумію, що це мій приватний досвід, але ж він не поодинокий) могла масово сформуватись довіра, а точніше бажання долучитись до «армії» у таких «шкільних розумах» на той час і постійне створення уявлення від батьків до кінематографа «що служба в армії — це від якоїсь безвиході, а не задля того, того,того»? Це питання актуальне як до строкової служби, так і для контрактної, бо навіть на контракт має бути «достатня кількість охочих», а «це заохочення» має формуватись від шкільної освіти та загального «іміджу армійської служби»».
*Продовження у наступному пості👇