*Продовження 2/2. Читати першу частину 👆
➡️ Глобалізація на основі неолібералізму затвердила у світі "економічну конкуренцію транскорпоративного зразка", але зруйнувало демократичний інструментарій прагматичної класичної "політичної конкуренції".
Це спричинило подальше деградування демократії, які історично виросли та розвивались саме як осмислення політичної конкуренції місця людини та держави в ній. Nike по 100 баксів стали домінувати над політичними візіями стратегічного характеру.
Неоліберальна глобалізація, яка використовувала політичну глобалізацію виключно для посилення економічної привабливості глобалізації ігнорувала той факт, що глобальні політичні інститути не були достатньо розвинуті для підтримки такого темпу.
Зрештою ці інститути деградували: ООН — без переформатування принципів РадБезу стає все більш декларативним. Глобальних рішень не дотримуються в першу чергу члени РадБезу: Китай та США. Про московію взагалі мовчу. У СОТ, досі США блокує арбітраж, що розтягнулось вже на десятиліття, а сама країна, яка стояла у джерел заснування Світової організації торгівлі, у 60% звернень в арбітраж є відповідачем.
➡️ З 1990-их років безконтрольна та дика глобалізація виправдовувалась тим, що так буде краще функціонувати "глобальна міжнародна система"; світ буде демократизуватись, рівень добробуту всіх на планеті покращуватись і так далі.
По факту політичне обґрунтування світової глобалізації базувалась на двох "інтелектуальних в'язницях": фукуямівсько-ідеалістичної про "Кінець історії" та перемогу демократії та на кіссінджерівському-прагматизмі "Realpolitik": з принципами отримуй користь тут і зараз, а довгострокові проблеми вирішимо з їх появою через домовленості "сильних світу цього": будь-то радянський союз, московія чи Китай.
Тож:
⏩ Чи перемогла демократія, якщо станом на 2023 рік автократій стає більше на планеті?
⏩ Чи проявила себе наявна міжнародна система такою, що здатна вирішуватись хоч якісь виклики? Окрім нанесення легкого тинькування на великі тріщини.
⏩ Чи корпораційні надприбутки та задоволення споживацького гедонізму впродовж всього декількох десятиріч буде вартувати політичних ризиків на це сторіччя?
⏩ Чи вибудовані глобалізаційні залежності з ідеологічно-ціннісно протилежним світом, особливо виробничі та технологічні залежності, зараз здаються виправданими? Коли більшість демократичних режимів позбавлені можливості вільної та швидкої політичної реакцій (навіть, якщо є бажання) через ризики потенційної макроекономічної катастрофи, породжені політикою невиправданої економічної залежності?
Тільки відмінність в тому, що авторитарні режими з більшою легкістю підуть на ці ризики через "підданський" характер їх населення. З рештою межа до якої кожна із сторін буде готова йти на ризик і буде визначати — переможця. У автократій при рівній взаємозалежності ця межа вища. Перевага демократій у загальній стійкості системи.
➡️ Західна цивілізація має пройти зворотний етап — деглобалізацію та регіоналізацію за культурно-ціннісною ознакою: визначити свої межі та рамки, провести в цих межах максимальне зближення, провести внутрішні політичні, економічні, виробничі та соціальні реформи. Ймовірно, ЄС якщо не прийде до формату "Європейської федерації", то як мінімум має стати політичним союзом, а не суто економічним продовженням історії "Європейського співтовариства вугілля та сталі".
Так буде шанс пережити період "багатополярного шторму", пік якого потенційно пов'язаний з агресивними діями Китаю. Вийти з цього шторму з позиції сили й тоді провести помірну довготривалу глобалізацію з урахуванням всього спектру мотивів: включно з політичними, а не тільки з мотивом отримання надприбутку шляхом здешевлення виробничого циклу.
На мій людський розум: безконтрольний глобалізм був помилкою, але у політиці, як і в граматиці, помилку, яку роблять усі, проголошують правилом.
Як казали грецькі філософи: «Однаково небезпечно вручати божевільному меч (московії через енергетичну залежність Європи), а безчесному — владу (Китаю через виробничу залежність Європи та загалом світу)».