Вибачте мені за пізній допис...
Інколи бувають дні, коли новини, обставини, оточення — всі, як навмисне, працюють над тим, щоб ти вигорів до якогось дна, десь зламався. Але знаєте, що мене мотивує найбільше? Хлопці та дівчата, які попри все, роблять свою роботу. Роблять її на фронті, в лікарнях, майстернях і в багатьох інших місцях. І, можливо, з психологічної думки погано, що персональна мотивація лежить десь за межами суб'єкта, але як є. Я — людина... Можливо для когось погана, можливо, для когось гарна. Але, як казав мій дідусь: "Я не сонечко — всіх не обігрію".
Ворог буде підливати олії, щоб вигорання та розколи в суспільстві посилювались, але це не означає, що це виправдання уникати важких розмов. Це просто нагадування, що будь-яка полеміка можлива завдяки тому, що, попри все, багато гарних людей у багатьох місцях і галузях відкладають зараз власне життя, щоб зробити щось більше для країни — як для себе.
І завдяки цьому, повільно, важкою ціною, але ми підходимо до мети.
А ті дані, що надходять з московії за останні кілька днів, свідчать, що вони пішли по "широкому колу кризи", найменш контрольованому і найбільш небезпечному в плані військових спроможностей. Сподіваюсь, рано вранці я встигну розписати інформацію та поділитись.
А Вам усім бажаю тихої та спокійної ночі.
І не забувайте, що ми — українці, й нам є чим і ким пишатись, нам не треба знаходити в собі третє, четверте дихання — воно вкодоване в ДНК українців через нашу історію, культуру, світогляд — просто інколи це треба віднаходити.
Ми будемо інколи тягати один одного за чуби, робити помилки, намагатись виправлятись, досягати та падати, рухатись та зупинятись — але ми будемо жити як люди. Жити як люди — те, що ніколи не зрозуміє московит з багатьох причин.