Активно йде дискусія, навіть у моєму оточенні, чи провалив ЄС перевірку суб'єктності на саміті?
Моя позиція — ні, і я аргументую, чому так думаю:
Межею провалу було б перенесення розгляду фінансування на наступний саміт. Це б теж, насправді, не стало б катастрофою, але стало б перешкодою/нереалізацією можливостей і демонстрацією з боку європейських партнерів нерозуміння положень справ, потреб і наслідків від зволікань. Але цього не сталось.
Не сталось, також, різкого зменшення об’ємів фінансування. Для прикладу: до об’єму «підтримання трусів», де було б достатньо в такому разі 18 млрд євро на 2026 рік з урахуванням вже погоджених старих програм на той рік, а не 90 млрд на 2026–27 роки.
Репараційний кредит як ідея виник же в середині року на тлі неможливості через блок таких, як Угорщина, знайти необхідне фінансування для України на наступні роки. Плюс, нагадаю, грає фактор у 2026 році як відсутність макрофінів від США. А ще потреба Європи компенсувати об’єми відсутності прямої військової допомоги від США (де Європа успішно впоралась в цьому році теж).
Тоді було вирішено спробувати радикальний крок, який не потребував би одностайності, але мав низку інших ризиків. І то, нагадаю, що технічно це була не конфіскація, а заміна готівки на гарантії (цінні папери) країн ЄС.
Так, у разі реалізації цієї ідеї були б більші об’єми — до 90 млрд додавалось технічно ще 75 млрд на військово-технічні замовлення у наступні 2–3–5–10 років. Мінус такої ж ідеї теж є: таке провернути можна лише раз, і це позбавить коштів на відбудову чи можливості наступних запозичень під ліквідність цих коштів, якщо буде чергова потреба. І головне — це ризик політичної кризи в ЄС (чого адекватні українці не мають воліти), плюс підставитись під удар США, бо Кремль гарно і вчасно спрацював з ідеєю «продати» активи американцям.
Але готовність Брюсселя (в плані Єврокомісії) і провідних країн, у першу чергу німців, йти до кінця і спровокувала саме те, що Орбан і Ко зняли блокування для інших механізмів підтримки України. Ймовірно, через отримання рекомендацій із США і Кремля з розумінням, що «таки можуть, і що більша частина ЄС таки піти на це».
Зі зняттям блоку Орбаном (готовністю знову вийти із зали під час узгодження спільного боргу) відпала і потреба в ризику вищої категорії.
Тож якраз ЄС продемонструвало суб’єктність у трьох проявах:
Перший — розуміння, що рішення фінансування для України треба тут і зараз. І це відображається в заявах про можливість «продовжити саміт наскільки треба».
Другий — готовність більшої частини ЄС йти на ризик і йти до кінця, що і стало зрештою причиною зняття Орбаном блоку із механізму запозичень, які як альтернативний варіант були заблоковані до цього. Навіть попри те, що за спиною угорського прем’єра був Кремль та Вашингтон, що втручався у процеси.
Нагадаю, що першочергова ідея Кремля була в тому, щоб Орбан блокував спільні запозичення, які потребують одноголосності, а вагомість ризиків мала б заблокувати репараційний механізм в ЄС. Але готовність більшості таки йти на ризик з репараційним на ділі й спровокувала необхідність «відкрити Орбана», бо тиск на «закриті двері» став критичним. Це ж у процесі і стало можливим завдяки прояву суб’єктності/характеру ЄС, а не відсутності.
Третій — збереження розширених бюджетів. Технічно весь тягар наданих кредитів лягає на ЄС. Але попри це рішення ЄС не скорочує об’єм Україні до мінімально необхідних 18–20 млрд, а фіксує розширені потреби у 45 млрд на рік, які включають розширені військові потреби України та контрактування початку року.
Тож у підсумку, якраз для мене, насправді саміт є проявом процесу світоглядної зміни в Європі, де у разі потреби й досягнення результату готові йти на ризик, тиск, юридичні хитрощі з розумінням вищої стратегічної мети. Тож рішення є балансом між обґрунтованою потребою, можливістю та межею доцільності ризику.