🇺🇸 🇨🇳 Тордесільяський договір 2.0 між США та Китаєм
💬 Найстрашніше в протистояннях — коли сили відносно паритетні. Пряме зіткнення паритетних сил найчастіше є найгіршою стратегією, оскільки несе затяжні збитки з можливістю переростання в катастрофічні для будь-якої зі сторін. А ризикувати всім зазвичай є не найкращою стратегією в рамках управління ризиками.
Якщо вульгаризувати спрощенням, то чим довше «бійка», тим більша ймовірність отримати критичні ушкодження обом сторонам, які не можуть досягти швидкої переваги. В історії найяскравішим прикладом є Тордесільяський договір між Португалією та Іспанією — поділ сфер впливу за півкулями, але ви знайдете багато й інших прикладів на глобальному (наприклад, Ялтинська конференція) чи регіональному рівні, де працює цей принцип.
Тому одне з давніх правил війни, війни як вищої форми прояву міждержавних відносин, — не починай те, де не можеш здобути швидку перемогу або швидко завершити процес у разі потреби.
🔗 Увага: війни бувають різні за формою — прямі, холодні, гібридні тощо.
Зараз заведено вважати, що на тлі деградації американського лідерства світ стає багатополярним — і це правда. Але як Вашингтон, так і Пекін зацікавлені, щоб багатополярність була швидким перехідним етапом і щоб зони впливу продовжували обслуговувати й надалі зростання цих двох країн.
Вашингтон і Пекін у плані загальної світової міці є паритетними. Тобто їх співвідношення сил таке, де немає впевненості, що у разі прямого конфлікту швидку критичну перевагу в економічній чи традиційній війні здобуде одна зі сторін. А від того пряме зіткнення сторін є просто небезпечним для обох.
Так само небезпечним для обох є багатополярний світ, де може з’явитись третій центр сили і «дисбалансувати» кероване протистояння, що позбавить одних чи інших обслуговчої зовнішньої оболонки решти світу.
➡️ Тому найкращий варіант — перерозподіл за біполярним вибором великих тіл на тлі світової напруги. Чи стали іспанці та португальці партнерами після Тордесільянського договору? Звісно, ні. Їх капери продовжували під чужими прапорами топити один одного, країни протистояти, а Новий світ ділити, але головне правило було непорушним — уникнути зіткнення метрополій.
Керована біполярність, або керована напруга у виконанні США та Китаю, означає дещо подібне:
▶️ Створення показної напруги, що спонукатиме решту країн «до вибору». Це підвищує ціну безпеки, яку ці країни готові «продавати», навіть якщо ці гарантії як товар вже неякісні.
▶️ Перерозподіл сфер/територій впливу. Для США це бачення «меж Монро», а для Китаю — «безпечний пояс» та прямий вихід до світового океану.
▶️ Уникнення ситуацій порушення балансу. Уникнення ситуацій, що можуть призвести до зіткнення. Визначення критичних зон: для прикладу, для США це території, визначені доктриною Монро, а для Китаю — весь азійський регіон. Саме цим пояснюється поведінка, що хоч у Венесуелі значні інтереси Китаю, Пекін не надає критичної підтримки режиму Мадуро, що порушило б баланс із США. Так само є необхідність напружуватись для Тайваню, оскільки чинна адміністрація США не вчиняє вагомий супротив щодо дій Пекіна стосовно поточної спроби повалення антикитайського президента Лая, чи загострення між Пекіном і Токіо на тлі того, що Японія підтримує президентську вертикаль Тайваню. Єдиний якір, який втримує США довкола Тайваню, — це ринок чипів.
Створення та управління світовою напругою вигідне як Вашингтону, так і Пекіну, де великий відсоток навіть спонтанної напруги у потрібний момент зупиняється жестом «стоп, гра» для відновлення балансу.
Що Пекіну, що Вашингтону невигідний третій гравець. Тому Пекіну не вигідний сильний Кремль, а Вашингтону — сильна Європа. Оскільки, для прикладу, сильна Європа може стати чимось подібним до «Британської імперії», що свого часу зруйнувала Тордесільяський поділ Іспанії та Португалії, вивівши на арену третю достатньо впливову силу.
Порушити ці неформалізовані правила може лише третя сила, до параметрів якої найближча Європа у разі завершення світоглядної зміни щодо свого місця у світі.