Українська дипломатія відновлює принципові «червоні лінії»: як це може вплинути на відносини зі США
Останні дні стають ознакою того, про що тривалий час говорив: що українській дипломатії не уникнути конфлікту з Трампом у розрізі певного часу. Дії Трампа мотивовані в першу чергу двома чинниками: якнайшвидше отримати папірці з підписом (незалежно від змісту на ньому), щоб оголосити про 12-13-14 завершену війну, та, звісно, наблизитись до неіснуючого Ельдорадо в 12 трильйонів, що наобіцяли в Кремлі за тиск на Україну.
У Білому домі є союзники України, які намагаються внести конструктив, але в більшості процесів весь переговорний трек — це профанація, де метою України є «не злити Трампа», а метою Трампа «досягти угоди будь-якою ціною через тиск на слабшого», де кінцева мета дотягнутись до «московського Ельдорадо».
Яскравим прикладом профанації є так звані «гарантії безпеки від США».
Якщо відкинути дискусійне питання щодо довіри, бо договори працюють тоді, коли ти впевнений у їх виконанні іншою стороною. Є інше питання.
Просте логічне питання чи договір, який має «гарантувати довгострокову безпеку України та не повторення вторгнення», має взагалі мати часові обмеження? Хоч, більшість міжнародних договорів мають часові рамки, але вони не є обов’язковими, і коли ми кажемо про довгострокову безпеку України, то з чого ці рамки мають бути взагалі.
Але про що мова, коли спочатку договір мав рамку в 10 років (що ніщо в рамках державних процесів), а зараз 15. Навіть з урахуванням можливості пролонгації це є смішним та маніпулятивним, бо це час відновлення Кремля, а не стратегічної відбудови та розбудови України, на що необхідний час у розрізі кількох десятиліть.
Україна вже зараз і так здатна виграти собі до 10 років через уже наявне виснаження московської економіки, що потребуватиме часу на відновлення. Якщо ми кажемо про гарантії, то вони мають бути розраховані на довгострокову перспективу, від 35+ років.
Бо інакше це комфортні часові рамки не для Києва, але для Кремля. Найбільш цікаве, що за це ще прямо вимагається від України розплатитись власними територіями. Тобто за те, що зручне московії.
Таке ж питання щодо санкцій
Будується політична рамка, що будь-який договір означатиме легітимацію зняття санкцій (мова в першу чергу про ті, що з боку США). Хоча санкції — це метод контролю над Кремлем. У разі припинення вогню, на жаль, втримати санкції проти Кремля на тому рівні, як зараз, буде, ймовірно, неможливо. І питання зняття стане неминучим, але якщо питання неминуче, то рамка має бути визначена нами заздалегідь.
Для прикладу, за формулою «зняття санкцій в обмін на підтвердження миру». Бо інакше зараз цю рамку залаштунково визначає Кремль та мотивований 12 трильйонами Білий дім.
Зняття санкцій з московії повинно мати дві логіки:
📌 Перша. Санкції знімаються поетапно через «підтвердження Кремлем шляху до миру». Поступка у разі припинення вогню така, що союзники не вводять нові санкції, але 10 років тримають чинні. Після 10 років відсутності агресії з боку Кремля — знімається частка. Потім через 25. Потім 50. Ціль — стимулювати Кремль дотримуватись угод, бо інакше папір використаний для угоди з московією, є ціннішим за угоду на цьому папері.
📌 Друга — скорочення економічного розриву: впродовж 50 років щорічний ріст економіки України має стабільно перевищувати ріст московської (у %) . Це може досягатися двома методами або комбінацією цих методів: рівнем/темпом власного розвитку, або (та) контролем/обмеженням росту економіки московії (що буде досягатись через принцип поетапності зняття санкцій).
Очевидно, усвідомлюючи, що договір безпеки США більшою мірою є морквиною для України, метою якої є не досягнення довготривалого миру, а легалізація та легітимізація контактів американців з московією, розпочалось контрольоване зіткнення зі США — з оголошення про існування пакета Дмітрієва, критики угод з боку Зеленського, повторного окреслення принципових ліній.
Можна припустити, що загострення буде продовжуватись, поступово виходячи на найбільш некомфортну часову рамку для Трампа — мідтерми.