Забавна риса сучасної міжнародної ситуації полягає в тому, що політики демократичної течії стали жертвами наслідків своєї ж політичної ідеї.
Риторика британських і американських лібералів стала на диво елітаристською після їх програшу в референдумі щодо Брекзиту і виборів Трампу. Заклики до обмеження загального виборчого права - індикатор цього явища. Вперше партії що виступали за розширення прав почали виступати кардинально різко за їх звуження. Двісті років прогресивний дискурс намагався розширяти участь людей у прийнятті рішень, і ось він ніби глухо вдарився об дно реальності. Апологети народної свободи і політичні нащадки революціонерів раптом поросли золотими жандармськими еполетами і графськими моноклями просто на очах.
Що не так з народом як рушієм політики? Останні виверти світової політики дали зрозуміти лише одне: демократія і народність не є змістом дискусії, а лише формою її проведення. Демократичний лад не веде до тріумфу лібералізму автоматично, як би цього не хотілося лібералам, він не веде до соціалізму як хотілося б соціалістам, він сам по собі не встановлює міцні соціальні інститути, як того хочуть консерватори. Демократія - лише спосіб домовлятися, але не саме кінцеве рішення.
І визнання того, що народ не є найкращим джерелом політичних рішень - одне з основних, яке належить прийняти Україні по мірі того, як вона набуватиме зрілості. Народ у політиці потрібен не для отримання найкращого рішення, а лише для того аби приймалося рішення імплементація якого не призводить до глибинних і системних конфліктів. Звідси ж і основне протиріччя демократії: так чи інакше, прийняття рішень залежить від людей, які не мають компетенції для його прийняття.
При цьому, в рамках вільного суспільства побудованого на засадах рівності обов'язково існують структури, які порушують правило рівності, бо є ієрархічними, елітаристськими і структурованими вже за самим фактом свого існування. Ми можемо вірити в рівність прав громадян всередині суспільства - бо саме це суспільство не має якоїсь специфічної мети існування, не призначене для виконання якихось зовнішніх функцій. Однак рівність стає неактуальною, щойно ми поміщаємо її в контекст якоїсь вузькофункціональної структури: армія не може визнати рівноцінності суджень офіцера і солдата, інакше вирачається дієвість структури, в лікарні хірург не рівноцінний санітару за рівнем прийнятих рішень. І ми побачили підтвердження на днях: прості громадяни не можуть оцінити реального значення і наслідків формули Штайнмайєра: з обох боків тема викручувалася різними коментаторами в своїх цілях. Уявімо собі, що долю держави визначали б на постійних референдумах її громадяни: ми б негайно проголосували за відновлення ядерного статусу України, а потім державні органи б мусили витискати з громадян останні кошти аби втілити такий масштабний і дорогий проект. Держава у смартфоні за Фрейдом це лише результат нелюбові українців до набридлих політиків, бажання їх каструвати та знеособити.
Судження народу стають чомусь значною підставою коли мова йде про правову сферу. Справедливий суд для багатьох означає лише суд який виносить вироки в інтересах ефемерного "народу", "народний трибунал" який судить за революційною доцільністю. На днях Зеленський заявив, що суд мав би дослухатися народу в прийнятті рішень (щодо Пашинського: запитайте у ста людей чи він бандит etc), що, нажаль в корені невірно. Те що існують судді як окрема і хай навіть дещо закрита та елітарна верства (точно так само як і вищі офіцери і державні управлінці) де-факто уможливлює існування незалежного правосуддя. Суддя, який схожий на студента, який боїться, що його виселять з гуртожитка за кривий погляд, не буде служити ніякому народові. Служитиме тому, хто забезпечить "кришу".
І стається так, що управлінці породжують ненависть до себе з боку простих людей самим фактом свого існування: вони мають гроші, вплив, породжують почуття ресентименту. Вам навряд чи згадується приємний образ українського судді, але скасування його високого статусу фактично значить підпорядкування владі.