Загалом ми дуже невірно усі оцінюємо Іран. Перша і основна помилка - бачити його суто через призму агресивної нераціональної поведінки і тероризму як принципу виведеного в абсолют. Насправді це лише засоби, які дозволяють Тегерану торгуватися з Заходом на вигідних умовах, отримуючи зняття санкцій за припинення ядерної програми. Тобто Іран не хоче війни в якій він завчасно знає що не виграв би - усі ці підтримки Хезболли і інших шиїтських формувань це лише засіб і частина військово-політичної стратегії. Іран вміє час від часу блефувати, бряцати зброєю і його керівництво більш-менш лавіює між Заходом, з яким треба торгуватися і своїм же населенням. Це населення довгі роки сповідує антизахідну риторику внаслідок роботи іранських медіа, які цим дискурсом готують громадян до можливої ізоляції завчасно. Типовий приклад вилки між зовнішньою і внутрішньою політикою держави, яким не зійтися ніяк: помста за Сулеймані була абсолютно невигідною і невчасною для керівників Ірану з зовнішньополітичної точки зору, але мала підтримувати внутрішньополітичну стабільність.

Щойно держави наближені до статусу вигнанця світової політики роблять кроки, які змушують інших трактувати їх поведінку як загально небезпечну і не дуже прогнозовану, некеровану - тут же в світовій спільноті їм намагаються йти на поступки, аби уникнути ескалації. Між іншим, ідеї про те, що РФ дуже непередбачувані і взагалі внаслідок заварушки в Криму можуть влаштувати ядерний конфлікт і Третю світову розповсюджувалися в 2014 році і самою Росією. РФ таким чином нав'язували Заходу позицію, у якій він не мав робити різких рухів задля уникнення подальшої ескалації.

Це і є стратегія малих агресивних гравців у глобальних конфліктах. Ніяка не війна до перемоги на знищення усіх однією кнопкою, ні. Більше блефу, ніж бажання затяжного конфлікту.