Досить рідкісна для української публіки річ, нещодавня дискусія Мостової, Ройтбурда і Андрія Баумейстера про наші еліти - на рідкість високий привід для обговорення. Бо мало коли кому в наших медіа дають говорити про щось, що переживе один виборчий цикл.
Теза пані Мостової про те, що в нас відсутня еліта мене звісно ж позабавила. Найбільша гіркота, яку належить винести молодим і пасіонарним активістам аби стати дорослими полягає якраз таки у тому, що еліти в суспільстві присутні завжди і такими є навіть якщо вони вам не подобаються. Нам варто почати дивитися на еліти не очами маленьких дітей - якщо вони вищі за нас, значить від них має йти божественне світло - ні, забудьте про це. Пора би усвідомити ключові висновки з елітаристів соціології Вільфредо Парето і Гаетано Моска - якщо дуже згрубити їх, то навіть у компанії яка втрьох скидається на горілку є свої еліти.
Найбільш гострим сегментом, який від дискусії дійшов до Фейсбуку у вигляді суперечок було саме питання принципів формування нації - інклюзивної чи ексклюзивної. Баумейстера як рідкісного для української культури представника все-таки імперської нації і трохи іншого погляду на життя зацікавило питання, чому ми зараховуємо себе суто до жертв, а не до авторів насилля. Це сильне питання, однак воно дуже "зовнішнє", аби відповісти на нього зараз і швидко. Настане час, коли ми виростемо у повноті свого осягнення світу - і будемо тиснути на інших зовні, а не хворобливо відвойовувати і подавно своє зсередини.
Будь-яка національна еліта прагне до утворення державності, і це мабуть ключова річ яку у нас часто промахують, говорячи про еліти. Не буває ніяких полковників без полків і гетьманів у голому степу - це усе виключно надбудова над людьми і їх життям. А наша державність як організм звісно ж поки не відбулася, але і тут є але. Наш запобіжник для цього випадку надміцний і працює на відмінно.
Держава це завжди продукт довгого дресирування нації, створення для неї культурного контексту в універсальному світі. І наша нація, "глибинний народ", "пасіонарна меншість" - явища які все ще мало піддаються повноцінному аналізу. Але вони і є запобіжниками дурості і продажності тих, хто приймає рішення.
Так, чиста махновщина, від якої часом доведеться відійти через стале дресирування. Але зараз саме вона відповідає за самозбереження. У сформованій державі навряд чи така кількість людей змінила б професію суто задля того, аби повоювати з ворогом.
Звісно ж, українські еліти є. І якість у них придатна для нашої ситуації. Найбільша проблема якраз таки з найвищим рівнем, з арбітражем і визначенням хто і на яких правах буде дирижером еліт. Ось так і з розвалом СРСР: дістали в спадок тисячі офіцерів, генералів і полковників, але не отримали в спадок жодної Академії Генерального штабу. Найвищий рівень управління - той, якому складно навчитися швидко.