За якихось два тижні український сегмент медіа перейшов від свого некритичного сприйняття Трампа до некритичного сприйняття команди Байдена. Жорсткий антипутінець, ворог Кремля і таке інше - усі наділяють нові можливі кандидатури у вищі органи США якимись дивними характеристиками. Втім, усі стратегічні рейки, якими рухаються міжнародні відносини таких країн як США кладуться завчасно, надовго, дуже інерційні і навряд чи сильно залежать від характеру чи висловів американських урядовців в минулому.
Доречно згадаю і гіпотетичного майбутнього Державного секретаря США Ентоні Блінкена, який в 2015 році на питання про летальну зброю заявляв що поки про неї не іде мова, а вже у 2017 закликав США надати її Україні. Все тому що інституційна інерція і інтереси, стилі управління набагато важливіші і впливовіші аніж чиїсь предки з Києва або нелюбов до Путіна. Якщо розібратися, серед впливових гравців Путіна не любить ніхто, але це ще нічого не значить. Втім, наші медіа щодо США знаходяться у ще більшій пітьмі аніж навіть представники влади. Бо в реальності висновки і оцінки щодо американської політики які кочують з лонгріду в лонгрід в Україні заслуговують щонайменше зневаги до авторів.
Американська політика щодо України може лежати у двох площинах. Україна виграла би, якби був шанс повернення більш властивої для старих неоконсерваторів часів Буша безпековій парадигмі розгляду ситуації, фокус на питаннях безпеки тому що існує реальна загроза від РФ, яку слід долати. Причому, це варто робити незалежно від успіхів Києва у побудові демократії. Бо сьогодні прогавити Україну означає завтра мати російські танки під Краковом (за сумнівної якості висловом Ігоря Коломойського).
Демократи ж діють у безпековому плані значно менш впевнено, і політика часів Обами чорною хмарою висне над командою Байдена. Чи зроблені з неї усі зовнішні і внутрішні висновки? Демократи люблять робити дуже сумнівні для нашої країни акценти на софт силу, демократичні зміни і спроби оцінити низовий активізм як оберіг держави. Вочевидь, сприяє і тенденція зменшувати оборонні витрати, яка часто переслідує демократичні команди у владі. Доводиться робити акцент на силі "місцевих" і на тому, що вони зможуть усе самі. Втім, провали "місцевої демократії" і в Афганістані, і в Іраку, і взагалі на пострадянському просторі дають зрозуміти що ставити оцінки країнам з проблемами в розвитку за демократію це практично ізоляціонізм щодо цих країн.
Врешті, в Україні це призвело до некритичної довіри до антикорупційних і громадських ініціатив, які вже за якісь пару років взяли участь у заколоті проти стабільно прозахідного Порошенка. Сьогоднішні проблеми з МВФ, впливом олігархату на політику з'явилися не в останню чергу тому, що люди які мали бути сторожею чистоти системи раптом зрозуміли, що набагато вигідніше бути в грі.
Втім, хибність цього підходу була зрозуміла давно, хоч і не всім. Україна потрібна Заходу не через демократичні традиції Запорозької Січі і першу Конституцію Пилипа Орлика. В неї є конкретне місце в системі безпеки і ставити її в залежність від втілення реформаторських експериментів - більш ніж безроссудно.
Я згадую гасло, з яким Винниченко і Петлюра йшли проти Скоропадського: "як не буде України соціалістичної, то не треба ніякої". Цей світогляд набагато небезпечніший ніж будь-які російські ідеї про спільну історичну долю. Бо ми досі не до кінця усвідомили, наскільки таке думання руйнує нас самих.