Рік спроб врегулювання на Донбасі минає, рік з останньої Нормандської зустрічі вже минув. Ніякого припинення війни на горизонті немає.

Втім, реалізму все таки побільшало, хоч його і критично мало. Але взагалі сама оптика розгляду конфлікту на Донбасі, як якогось явища що стосується Донбасу, пошуки відповіді на питання "що нам робити з Донбасом" майже в усіх випадках приводять до хибних або небезпечних висновків. Тому що реально набагато важливіша проблема і питання, "що нам робити з Україною?".

2020 рік дав ще один кейс деокупації територій - 7 районів навколо Нагірного Карабаху повернулись під контроль Азербайджану. У нас люблять приміряти інші моделі і думати, що колись у нас буде так само. Втім, Азербайджан має одну важливу характеристику, якої немає у нашого суспільства: високий рівень консенсусу щодо питання відторгнутих територій і консолідований політичний режим. У нас же все з точністю до навпаки - навіть якщо російські війська завтра випаруються з Донбасу, шансів повноцінно його переварити не стає багато.

Бо консенсусу з приводу самої України, її змісту і вигляду по більшості питань з кожним роком лишається менше. Можна вважати це випадковістю, або хибами молодої державності, але будьте певні, такий стан речей для РФ є значно більш пріоритетною ціллю, ніж просте володіння Донбасом.

1997 рік. Путін не став ще навіть директором ФСБ. Кучма ще і не думає про другий строк. Два роки як остаточно поділили Чорноморський флот СРСР між Україною і РФ. Костянтин Затулін, майбутній директор Інституту країн СНД пише статтю "СНГ: начало или конец истории", де обгрунтовує незадовільність самого виду існування СНД для РФ, мовляв в існуючій формі блок не відповідає російським інтересам і російському цивілізаційному призначенню. Він вбачає загрозу у тому, що пояс країн екс-СРСР навколо РФ вийшов з орбіти Москви і прямує в напрямку Заходу. Він же обгрунтовує в цій статті потребу політизації російського населення в сусідніх державах, перегляду кордонів екс-союзних республік і окремо пише, що Україна повинна мати з РФ спільну оборонну, митну, зовнішню і тд політику. Вже тоді він згадує про потенціал Східної України як носія конфлікту з Києвом і вказує на головну стратегію РФ в колишніх республіках: дестабілізація, спроба змішати карти тощо. Пройшло кілька років, це і сталося. Українські еліти в цей час длубали у носі, і думали що з РФ наступив вічний мир. За цю помилку потім і прилетіло і в Криму, і на Донбасі.

Починалося все з делегітимації Кучми, плівок Мельниченка і інших бадьорих проявів російських активних заходів. Ми ще не до кінця оцінили важливість тих подій, але саме ранні 2000-і і склали ту рамку конфлікту, в якій далі діяла РФ, час від часу влазячи в наші справи, стимулюючи шпигунство, або і просто - створюючи корупційну пухлину з стратегічною метою. Мова, звісно ж, про РосУкренерго 2000-х, газову імперію Фірташ-Льовочкіна, чисто випадкове заволодіння облгазами людьми з орбіти групи "Лужниковских" - Бабаковим, Гінером і іншими. А вони вже в свою чергу були недалеко і від російського віце-прем'єр-міністра з ОПК Рогозіна.

А далі кожна революція руйнувала спроможність влади контролювати країну. Кожен виток подій посилював олігархів, які теж усі так чи інакше мали зиск від стосунків з РФ. Стратегічна корупція розвивалася, центр слабшав.

І це - той контекст який був до Донбасу, і буде навіть якщо російські війська там кудись втечуть. І це - той стоп-кран, який не дає нам розв'язати вузли, які РФ в'яже нам вже другий десяток років. Тому ніяка швидка реінтеграція не врятує нас від проблем і поганих нових по телевізору.