Минулого тижня екс-спецпредставник США по Україні Курт Волкер відзначив, що генерал Кіт Дейтон скоріше за все не буде затверджений демократичною адміністрацією в якості посла США в Києві. Це означає, як мінімум, що війна між олігархічними групами за право бути "любимой женой" триватимуть ще щонайменше три-чотири місяці. Кожен хоче сісти за стіл з якомога кращими картами, усе як завжди. Увесь час поки кабінет посла США в Києві лишатиметься порожнім, навряд чи знайдеться хтось, хто зможе стукнути по столу і дещо припинити цирк в нашій політиці.
На тлі перемоги Байдена на Банковій перший клопіт, очевидно, був у тому аби створити хоч якусь ілюзію комунікації зі США. Саме тому ми і побачили інтерв'ю Зеленського для New York Times, в якому ця лінія "ми зберегли обличчя", "ми не підігрували нікому" звучала досить виразно, але і тут я змушений кричати "не вірю". Образна цікавість західних медіа до Зеленського створюється лише кількома авторами, передусім з російських та інших пострадянських бюро західних медіа, як Дарина Краснолуцька з Блумбергу чи Ендрю Крамер який цього разу і був інтерв'юером. Що найбільш цікаво, це те що з Крамером колись працювала та сама Юлія Мендель, яка в співавторстві з іншим автором NYT Кеннетом Фогелем встигла написати статейку про корупцію Хантера Байдена, Бурізму, корупцію в Україні і інші слова від яких стосунки нашої країни зі США буде лихоманити ще довго.
Питання того, на кого реально можуть працювати окремі західні журналісти з пафосних видань а-ля NYT в приватному порядку лишається відкритим. Та сама Дарина Краснолуцька минулого тижня взагалі видала абсолютно сумнівне твердження про те, що Зеленський лишається популярним політиком який контролює вулицю. Вся біда в тому, що західні посольства, міністерства і відомства не можуть знімати всю цю лапшу зі своїх вух бо просто не читають українською або російською.
Такі епізоди як з кар'єрою Мендель, Крамером, Фогелем, Краснолуцькою або дружбою власника KyivPost Аднана Ківана з Ківаловим дають вкотре побачити, наскільки прозора і міфологізована ця характеристика Заходу в Україні, його спецслужб, медіа, фондів Сороса і інших нібито впливових інструментів. На практиці лише ще раз задумаєшся, хто там на кого більше впливає: їхні групи на нас, чи наші групи впливу на них.