На днях активісти Демсокири та представники ініціативи Informnapalm оприлюднили дані про участь цілого ряду персон в операції з плівками Деркача, які не потрапили до санкційних списків США. Мова про Анатолія Шарія, Назара Діордіцу відомого як Макс Назаров, доньку Деркача Тетяну Терехову, Андрія Портнова, Оксану Марченко, Ігоря Коломойського і ще ряд інших. Це дуже важлива ініціатива з огляду на те, що в основі лежить пропозиція істотного розширення скнкційного списку.

Покарання для групи Деркача з самого початку було невідворотним. Однак питання яке залишилося в повітрі - масштаби і межі, до яких буде простиратися санкційна рука Штатів, і чи буде вихід і на замовників цього банкету.

Окрім не дуже приємних проросійських діячів, зв'язок яких з групою Деркача має той чи інший формат, я би хотів звернути увагу і на недооцінену в цій історії фігуру Юрія Луценка. Очевидно, що Юрій Луценко вмів в усіх випадках ходити між краплинами і в його особистій участі в найбрудніших етапах цієї історії не було сенсу. Втім, сухий залишок лишається досить недвозначним.

Заяви Луценка проти Йовановіч - фактична гра проти американського дипломата, яка призвела до довгострокових наслідків у вигляді посольства США в Києві без посла. Як наслідок, реакція на групу Деркача-Дубінського була так само відтягненою в часі. Між іншим, той самий Луценко своїм наказом створював департамент конкретно під прокурора Костянтина Кулика, якого безпосередньо в санкційний список внесли за участь у операціях Деркача трохи згодом. Звісно ж, діяльність департаменту носила секретний характер і фактично звільнити Кулика з посади міг лише Луценко.

Луценко досить грубо засвітився в переписках з наближеними до Рудольфа Джуліані Парнасом і Фруманом, опублікованим в січні 2020 року Комітетом з питань розвідки Палати представників Конгресу США. Саме із переписок стало очевидною участь Луценка в цій провокації. Грунт для вкидання плівок і створення хаосу в україно-американських відносинах сформував значною мірою саме цей епізод з обвинуваченнями в бік Йовановіч у політичній корупції.

Варта уваги і наступна деталь. Влітку 2019 року вже перед своїм виходом з генпрокуратури Луценко призначає своїм заступником такого собі Сергія Кізя, який через двадцять днів після свого призначення пише листа до владних органів Канади, де заявляє що Україна не має жодних претензій до пана Андрія Портнова, фактично натякаючи на потребу зняття з нього санкцій. І, о диво, цей же Кізь вів колись справу Приватбанку і тепер ми можемо здогадатися, навіщо було його купувати і чому справа досі не має істотного прогресу.

Участь Луценка в цій схемі однозначна. І вона дає ще раз зрозуміти, що зовсім не обов'язково бути вихідцем з проросійських сил, аби вчиняти спецоперації в інтересах РФ. До речі, Луценко давній друг Деркача, і особисто протягував його в Соціалістичну партію на хвилі протестів 2004 року. Та і сам Деркач не посоромився одягнути помаранчевий шарф в ті буремні події. Не все те золото, що обіцяє бути золотом.

Вчора Держсекретар США Ентоні Блінкен виступив із заявою щодо обурливої поведінки РФ щодо США. Все більше індикаторів натякають на те, що перезавантаження відносин з РФ для Штатів буде неможливим, а сам Блінкен анонсує бажання досягнення у стосунках з РФ певної "стратегічної стабільності". Щонайменше від 2009 року ця позиція істотно відрізняється тим, що РФ втручається вже не у справи Грузії чи країн Балтії, а цілком успішно собі залізла у внутрішньоамериканську повістку. Щодо України чи Грузії дійсно можна уявити собі якесь гальмування реакцій на те, аби зрозуміти позиції сторін. Але тепер США зіткнулися з тим, що в нашій країні триває щонайменше двадцять років (веду рахунок від оприлюднення плівок Мельниченка соціалістом Морозом, помічником якого до речі був Луценко). Запит на зміну цієї ситуації безумовно є і ми маємо ним користуватися.