30 серпня відбудеться зустріч Зеленського із Байденом, принаймні саме це сьогодні офіційно заявив Білий дім у своєму релізі. Попри усталені уявлення, що кочують з посту в пост - зустрічами з президентами США нікого не карають і не нагороджують, якщо рівень стосунків дозволяє спілкуватися і на це є час - буде спілкування. Я досить далекий від думки, що перенесення візиту на місяць виступає для Білого дому таким собі "покаранням" для Києва, як це часто трактують наші аналітики.

Найбільша проблема для нас полягає у тому, що якась невідома нечиста сила української політики останнім часом активно займається саботажем будь-яких спроб налагодження співпраці зі США. Данілов ялозить у руках якісь документи по підсанкційних особах з українським громадянством у США, але там на диво немає жодного прізвища що реально цікавить американців у першу чергу: Кулик, Деркач, Коломойський, Дубінський, Теліженко або ж Фірташ проходять повз увагу вітчизняних держструктур. Хоча здавалося б, що може бути легшим, адже висунення звинувачень і відкриття карних справ набагато легше ніж проведення більшості потрібних для співробітництва зі США реформ.

Окремо виділю також і те, як офіційний Київ полюбив блеф як свій ключовий інструмент за останні півроку: то заяви про швидке відновлення ядерної зброї у разі неприйняття України в НАТО в короткі строки, то заяви про те що західні політики подають росіянам набої якими стріляють в українців, то сумнівні закиди до НАТО з проханням "точно роз'яснити критерії членства", то врешті недавні сумніви Зеленського у доцільності Самміту Східного партнерства (реально, навіщо самміт якщо на ньому Україну не приймуть в ЄС). Блефувати будучи крутим і вмілим геополітичним гравцем - круто і часто не позбавлене сенсу. Ми ж в своєму нинішньому положенні в міжнародній політиці лежимо на землі і стікаємо кров'ю, тому погрожувати комусь особливо і не в змозі.

І окремо думається про те, що ми не досить чесно і реалістично оцінили масштаб і вплив на міжнародну політику щодо України простого і брутального стягування російських військ до кордонів і окупованого Криму навесні. Угруповання в 100 тисяч солдатів на відміну від більшості гарантій і меморандумів точно є вагомим інструментом зміни статус-кво. Поводити себе як ображені діти, в момент коли росіяни продовжують колупати наші позиції в міжнародній політиці щонайменше безглуздо.

Час спливає, союзники ніби лишаються з нами і досі, але "нас" самих усе менше. Консенсус навколо євроінтеграції розмивається, причому в першу чергу діями нашого ж олігархату і наближених політиків.