Ексспецпредставник США з питань України Курт Волкер написав досить знаковий матеріал про три важливі помилки чи то пак недоліки у зовнішній політиці США, якими успішно користується Путін і нинішнє керівництво РФ. Волкер пише про те, що Захід упускає можливість повномасштабно протидіяти РФ в усіх аспектах: поки дії РФ в Сирії і Україні критикуються, спецпредставник з питань боротьби зі змінами клімату Керрі спокійно допускає участь РФ в кліматичних саммітах і заходах з питань екології. Від себе додам, що позиція Керрі в оточенні Байдена в останні кілька місяців очевидно домінувала і означала певний тріумф вигідного РФ реалізму над більш ідеалістичною позицією Блінкена, що значно вигідніша Києву сьогодні.
Інша очевидна помилка Заходу за словами Волкера полягає у постійній втечі від прямої конфронтації з РФ. Тим самим, РФ спокійно можуть силовим або гібридним шляхом нав'язати зміну статус-кво і дуже прогнозовано замість відсічі своїм діям отримати нові поступки. Це видно і по Україні, зокрема стягування 100-тисячного угрупування військ РФ до кордонів і окупованого Криму навесні ми будемо згадувати ще довго, не до кінця усвідомлюючи що це саме воно стало тригером не дуже приємних для нас компромісів у Білому домі на адресу РФ. Росія влаштовує ескалацію - Росія вигідно продає деескалацію. У підсумку той хиткий мир, що був "до" нібито зберігається, однак розмивається сама спроможність держав домовлятися.
Сила стає ще більш важливою ніж кілька років тому і виступає вже ледве не єдиним безальтернативним джерелом і ресурсом консенсусів. Величезні зусилля РФ були спрямовані зовсім не на встановлення лояльних режимів в Будапешті чи налагодження стосунків із Республіканцями - це примітивні цілі, які можуть задовольняти лише не дуже вправних журналістів. Довгостроковий сенс цих хаотизуючих заходів РФ був передусім у підвищенні статусу і ролі сили як головного ресурсу в Світі замість не дуже приємного для РФ Світу домовленостей і інституціоналізму.
І третя найбільш небезпечна за словами Волкера помилка Заходу полягає в примітивному уявленні про ліберальний західний світопорядок як практично одностайного переможця світової гонки державних моделей. Волкер дуже вправно топчеться на рештках Фукуямівщини: в кінцевому підсумку кристалізація колективного не-Заходу може стати дійсно великою проблемою для усього Світу. Тому, пише Волкер, дуже важливо знаходити спільну мову із такими досить складними для Заходу союзниками як Туреччина і Угорщина. Вочевидь, ідеологія має поступитися прагматичному бажанню збереження впливу США.
Втім, найбільша проблема рекомендацій Волкера полягає у тому, що це фактично рекомендації відставного республіканця, політичного опозиціонера до Байдена без особливих шансів на те, аби бути почутим у Білому домі. Але все-таки хоч десь ще зберігається та лінія яка більш-менш задовольняє Київ, не примушуючи його одразу переосмислювати ситуацію на користь не дуже бажаних компромісів з РФ. Але нам зараз ніхто нічого не обіцяє, і це вочевидь найчесніший висновок який ми можемо зробити для себе.