Пропозиція Арестовича перейменувати Україну на Русь з потребою втерти цим носа росіянам погана зовсім не з огляду на те, що спадок Русі не такий вже нам і потрібний. Уся проблема в тому, що в дорослій політиці усі пляски навколо спадкоємності і апеляції до історичної справедливості не означають нічого по суті, а виводити з них будь-які успіхи навіть у протистоянні Росії абсолютно позбавлено сенсу. Ані військова, ані політична сила, ані економічні чи енергетичні ресурси РФ від цього не страждають ніяк. Саме вони, а не якісь ідеологічні вигадки становлять ядро того явища, яке доставляє Україні клопоту. І найголовніше: увесь цей мох ідеології зчищається за допомогою контролю за власним інфопростором, жорстким регулюванням медіа і соцмереж, але точно не значно більш енергозатратним переформатуванням модусу національної ідентичності.

Хороший маркетолог скаже вам, що кожен ребрендинг великого бренду коштує величезних грошей - і буде правий. Деякі люди в нашій країні, приміром, досі кажуть Бірма на М'янму, або і Югославія на будь-що на Балканах. Але мова не в зручності - ідентичність, все ж, не домашні капці, а такі собі золоті еполети. І будувати в Україні будь що засноване на (як нам здається) історичній справедливості означає завчасно прирікати себе на участь у вічній суперечці, перемога в якій не дає ніяких переваг, а програш - позбавляє грунту під ногами уже ту частину державності яка сформувалася.

Балачки про тяглість тому що ми "найдавніші", або старші принаймні за росіян не можуть лежати в центрі національної ідентичності, бо це насправді абсолютно небезпечне опосередкування себе існуючого через залежність від себе "гіпотетичного". Тобто сучасна Україна нібито має право бути рівно настільки, наскільки вона давня, наскільки ми нащадки Русі, наскільки трипільці є нашими предками, наскільки сармати і скіфи лишили в нас генофонду. Спадок Русі як надактуальна тема це лютий внутряк суто трьох народів, і усе що ми можемо виграти в програмі максимум - внутрішню "ідейну" першість серед росіян і білорусів, що, звісно ж не має для нас жодного прикладного значення - власне широкі маси в цих державах ніяк не впливають на формування політики. Ніяким американцям, німцям чи британцям поняття Русь не каже більше за Україну - ба більше, доведеться вкладатися ще в довгу і нудну кампанію чим Rus i Russia розрізняються, і чому одні не мають морального права окупувати інших.

Біда і в тому, що історія - дуже поганий порадник для політики взагалі. Як говорив один з моїх викладачів, для політолога історія подібна до анатомії для лікарів. Втім, лікувати доведеться усе одно на основі іншого знання, бо, за висловом Гегеля: історія нічому не вчить. Більше того, ніяким джерелом справедливості історію вважати не можна, а отже і "історичну справедливість" краще замінити на політичну доцільність - брудно, некрасиво, але по дорослому. Навіть якщо Україна-Русь це історично справедливо, то утилітарного сенсу в цьому немає ніякого.

Більше того, вносячи таке сум'яття перейменування у власну назву ми ніби як опосередковуємо своє існування темою конфлікту з росіянами. Цей історичний і політичний конфлікт звісно є, але ми не маємо жодного морального права детермінувати себе як росіян зі знаком мінус - тобто вибудовувати свою ідентичність просто на запереченні усього що відбувається у них. Я особливо не люблю просувачів різних дурних ідей, заснованих виключно на якомусь історико-філологічному чи ідеологічному протистоянні росіянам заради яких ми маємо пожертвувати частиною нашої національної ідентичності яка в цілому вже склалася як явище. Тут і ідеї про українську латинку, і про відмову від православ'я, і про засудження Хмельницького за договір з росіянами (нам, мудрецям з сучасності ж завжди якось краще видніше, що там тому Хмельницькому треба було робити в часи де Польща була значно більшою загрозою за московитів), і інше "корчування" українського тіла аж до назви держави усе заради однієї мети - насолити росіянам.