Державний переворот це не про Курціо Маллапарте і навіть не про Едварда Люттвака. В кінцевому підсумку ніколи не можна виражати повну тотальну впевненість, що його не буде, тим більше ніколи. Специфіка цього івенту полягає у тому, що навіть кілька десятків тисяч людей на вулицях це зовсім не переворот, адже задля захоплення влади потрібно мати хоч якусь владу - контроль над армією, якісь паралельні тіньові інститути альтернативної державності. Але в усіх сенсах цей інструмент політики виключно елітарний, його не зібрати простою більшістю голосів - потрібні голоси особливо високої капіталізації і впливу.

Скільки б влада не розповідала що олігархічний консенсус проти Зеленського склався, консенсусу по суті немає, як і рівної для усіх олігархів загрози втратити активи, яка примусила вкладатися в підтримку Майдану. Закон 5600 по суті наносить лише поверхневі збитки на перевезенні залізної руди для Ахметова, невдоволення дійсно є, але стратегічної загрози з віджимом як у часи Януковича немає. Сам кадровий ресурс СН просто не дозволяє побудову успішного політичного авторитаризму: примус через силовиків ніяк його не замінить, а політичний апарат перекупається за досить незначні порівняно з часами Януковича суми. Задраювати дірки в системі зараз можуть лише силовиками, судами і поліцією, трохи граючись попутно і з новим законодавством. Втім у регулюванні політичного простору влада практично скута, активна ініціатива виключена.

Для того щоб еліти ризикнули вдарити зеленого Павла І срібною табакеркою в скроню і вивели на вулиці Преображенський полк їм потрібна відчутна загроза "тут і зараз". Янукович її давав, а яка реальна загроза йде від Зеленського, який не зміг проковтнути нормально навіть дещо бездарний з обох сторін конфлікт з Разумковим? Разумков виявився не генієм і стратегом, але і реагування на нього було тихим і по суті нічого не змінювало: в часи Януковича ж йому б одразу увімкнули гарячу воду з усіх кранів вдома. Зеленський намагається перестрибнути забор перед другим строком, і цей забор називається демократія, а його сторожами у цій конкретній ситуації - українська олігархія, яка згодна почекати два роки, але не згодна давати можливість закривати шлях іншим потенційним кандидатам. Так, усе нелінійно і не чорно-біло, та вкладати у дуалістичні схеми усе політичне життя - це не аналіз і не політика, а єресь маніхейства.

Цілком може бути так, що від сьогоднішніх і подальших протестів Зеленський виграє тактично, цікавість і суспільна увага до протестів що не ведуть до захоплення влади зараз невисока. Єдність опозиційного табору (табору не військового, а кочового) також ілюзорна, хоча може зрости мобілізація активістів з протестної ніші, адже вона і зараз не тотальна. Однак це не рятує від наступних виборів, а вони будуть і ніхто з великих (окрім, хіба що, Ігор Валеріча) не буде там підтримувати Зеленського як єдиного безальтернативного. Ключі від ситуації все ж у олігархії спаяної з політикумом - хорошим для Банкової міг виглядати сценарій де за домовленістю у другий тур виводять Мураєва або іншого Бойка, його блискавично долає Зеленський і навіть патріотична громадськість перемежовуючи слова "блядь" і "сука" з "наш президент" голосує за нього органічно. Зараз гарантії чи високої вірогідності такого сценарію немає, потрібна якась загроза і перезбірка політичної системи під цією загрозою.

ОП нервово крутяться навколо інструменталізації теми олігархічної змови проти президента. Сама по собі ця тема досить слабко "злітає" коли нею намагаються грати особи вищого ешелону, бо втрачається почуття ресентименту "ми, чесні люди проти скотів на майбахах", цей ресентимент міг загнати людей голосувати за Зеленського в опозиції, однак він не дає бажаної мобілізації за рішення влади. Почуття "народної влади" може бути створене лише через реальний внутрішній конфлікт, динамічну перемогу у ньому і стабільну неіллюзорну загрозу життям представників влади, але не через розповіді про підвищення цін на електроенергію аби збити президенту рейтинги.