Бути в усіх випадках голубом миру або шаленим мілітаристом - крок до дуже великої прогнозованості ваших дій, гра в закриту систему, де рух може бути лише в одному напрямку. Ваші опоненти спокійно можуть намацати ваш примітивний комунікативний стиль і створювати дилеми, де він буде недолугим, заганяти у проблеми і вимагати відмовитися від нього лише аби збити з коника.

Саме тому краще бути з високим рівнем рефлексії, не казати так/ні наперед одразу щодо питань, які ще не поставлені. Принаймні, для політика в ролі високої посадової особи. Бо заженуть в пастку, з якої кожен вихід буде вильотом у трубу.

Я щиро дивуюсь тому, як Банкова і Офіс президента не можуть інструменталізувати досить банальну, хоча і болючу і криваву тему воєнної загрози. Спокійно можна було би грати темою укріплення стабільності навколо главкома Зеленського, "давайте думати головою і не хитати лодку", консолідації, навіть звинувачувати опозиційних політиків у підіграванні ворогу, недостатній рішучості і тонкості натури. Врешті, пошити Володимир Саничу якщо не камуфляж з погонами для публічного виступу, то хоча би черкеску з еполетами і повісити на пояс кавказький кинжал. Мовляв, ось, новий Гетьман і якщо що - поведу в бій, не хвилюйтеся і не сумнівайтеся.

Вірогідність війни була би нижчою за рівнем відчуття фейловості проблемою, якби з нею могли працювати. Бачити навіть у найбільш паскудній ситуації для себе можливості, хоча би із бажання ще більше ділити політичне поле на свою користь.

Якщо є щира віра у блеф щодо наступу, і американці вустами вищих посадових осіб дійсно качають пусту емоцію, аби блефувати у відповідь на те, що росіяни качають емоціями і блефом нашу розгубленість, варто було би приєднуватися до цієї гри і грати за правилами ситуації, консолідуючи. А війна, особливо велика - завжди величезний ресурс для людей які хочуть переділу і нових можливостей. Хто тримає носа за вітром, хто не грає постійно в стару прогнозовану лінію, той має хоч і трохи примарний, але шанс стати Наполеоном. Хто ні - того заженуть і поділять на нуль, як імператора Миколу ІІ, який зарекомендував себе публічно як слабкий, романтичний, нерішучий, далекий від прагматизму.

Зараз в Україні поза академічним середовищем не дуже часто розбирають російську історію на деталі. А там - безодня з цікавих прикладів, ресурс для думання і оцінки фігових ситуацій і можливих сценаріїв. Імператора Миколу ІІ примусили в 1917 році відректися від престолу зовсім не робітники з селянами, а його ж генерали - Алєксєєв, Рузский, Лавр Корнілов і інші майбутні ікони білого руху. В класовій логіці яку давали більшовики тогочасним подіям фактор особливої ролі групи еліт, яка просто скористалася моментом і посунула царя на свою користь якось не дуже висвітлювався.

Але ситуація була така. Російські земства, кадети і меншовики, промисловці, генерали, Всеросійський земський союз (по суті волонтерська структура буржуазії яка допомагала армії) просто змогли довести до ситуації, в якій цар-плаксій Микола ІІ вже не міг бути легітимним. Розпустили чуток про величезну роль і навіть шашні з доньками імператора сектанта Распутіна, потім самі ж руками князя Юсупова і інших забили його насмерть. Розіграли карту з німецькою дружиною Миколи ІІ і нібито подвійною лояльністю - ударом в спину армії, таємній допомозі царя німцям у Першій світовій. А далі - дочекалися першого масового погрому хлібних лавок у Петербурзі і прийшли до нього вимагати відречення, чекаючи нової Росії, де вони - генерали - будуть героями демократії.

Тримайте носа вітром, бо вас неодмінно ним здує. Якщо ви не бачите можливостей - побачать інші.

Саме тому, така недолугість, якась тугота Зеленського у питаннях війни так і хвилює. Бо неодмінно може стати гірше, а людей на роль напівНаполеона може бути аж надто багато.