Одним із найбільш популярних питань, яке я отримував цього тижня було питання джерел такої цікавості і активного включення Великої Британії у конфлікт між РФ та Україною. Пишу неймовірно великий і неймовірно захопливий нудний текст, у якому РФ і України буде менше ніж ви очікуєте.

Ми спостерігаємо з боку Британії великий цикл рішень, які вестимуть до підвищення публічної суб'єктності і будуть подані якнайбільш жорстко, демонстративно і з бажаним черговим ефектом від Global Britain, яка, мовляв повернулася. Насправді Britain була Global завжди, і її роль не дуже істотно різко розвернулася на тлі Brexit'у, хоча цей вияв вважається найбільш публічним маркером нової британської самостійності. Десь між 1946 і 2000 роком було дуже часто проговорено пусту (по суті пропагандистську) тезу про Британію як своєрідний додаток США і навіть нову криптоколонію Штатів. Ба більше, це розповідав один з міністрів закордонних справ Британії Робін Кук, вихідець з Лейбористської партії.
Насправді ж я би оцінив цю тезу таким чином, що вона цілком лягала у дуалізм двох моделей існування Британії і її зовнішньої політики: атлантизм (курс на зближення зі США і своєрідна внутрішня протидія спробам глибшої консолідації ЄС у монолітну наддержавну структуру) і континенталізм (курс на орієнтацію на ЄС, Париж і Берлін, і своєрідна конкуренція зі США за контроль над колишніми колоніями) - з цих двох рішень Кук був радше на боці континенталістів. Незадовго до власної загибелі за досить загадкових обставин (раптова зупинка серця під час прогулянки в горах) він встиг назвати Аль-Каїду дітищем західних спецслужб, натякаючи зовсім не на британські. Кук був противником операції США в Іраці 2003 року, а на його похорон прилетів міністр закордонних справ Німеччини Фішер, при цьому там не було британського прем'єра і однопартійця Кука Тоні Блера, який більше був зорієнтований на США. Словом, цікава і непересічна особа саме існування якої доводить нам глибину і давність внутрішніх конфліктів між західними державами, які очевидно не вщухали ніколи, але велися передусім не силою зброї, а інтригами, політикою, руками розвідок і чужими лобами. Саме цей модус оцінки британської політики варто тримати в голові - економічні і воєнні сили Британії стоять позаду американських, а вплив на Європу - позаду німецького. Однак висока якість британської стратегічної культури, розвідка і інші бонуси не дають британців записати так відверто у "імперії минулого", як це часом робиться щодо Іспанії. Брексіт став найбільш публічним і закріпленим вибором атлантизму для Британії як остаточно обраної стратегії, бо врешті відрізав опцію континенталізму більш однозначно, ніж це робили прем'єри атлантисти раніше.

Протидія РФ в широкому сенсі є лише підмножиною значно глибшого і більш важливого конфлікту британців із осердям континенталізму - Німеччиною, який взагалі носить ледве не екзистенційний характер. Власне, британці перші в Світі стали тим, що називається первинною політичною модернізацією, першою індустріальною імперією, німці ж - перший зразок вторинної політичної модернізації і успішної, але пізнішої індустріалізації, теж з величезними претензіями на участь у поділі колоній, ресурсів та розповсюдження впливу. Німецький бізнес, технологічне лоббі прагне отримати ще більші зиски від російської сировини - постачати її більше і дешевше, і навряд чи ця історія всуціль має розглядатися з України виключно як ідея корумпування росіянами Німеччини, яка нічого не підозрює. Поява цілої плеяди незалежних держав Східної Європи у міжвоєнний період дуже мало відповідала можливостям сполучити німецьку технологію із російською сировиною, побічно була так само вигідна Британії: поблизу нашого кордону це питання вирішувалося створенням Польщі, але набагато більш показовим виявилося рішення Лондона про підтримку незалежності трьох невеликих балтійських держав, станом на 1919 рік ще не досить впевнено контролюючих власний простір.