Попри бравурність і піднесеність новин про створення союзу України, Польщі та Британії, в реальному розгляді навряд чи цей сигнал стане аж настільки значним в нашій ситуації. Це черговий "блок" подібний до Люблінського трикутника або ж Квадриги чи Асоційованого тріо - ніби нічого поганого, і краще це аніж нічого, але оцінювати події варто з зовсім іншої вершини, аніж із порівняння з нулем. Навіть Янукович мав стосунки з Заходом відмінні від нуля, тому такі порівняння нічого не дають і багато не змінюють.

Українсько-польсько-британський союз це здебільшого демонстративний крок, передусім з боку Києва, адже певна зорієнтованість Варшави у бік Лондона це вже не новина. Тут найбільші, хоч у підсумку не дуже однозначно помітні бонуси у вигляді символічного розповсюдження зони інтересів і у бік Києва отримує передусім Лондон, у той час як сам по собі союз не є ані пристойним додатком до інтеграції у ЄС, ані до НАТО. Угоду остаточно досі так і не було підписано, а під час візиту Джонсона говорилося лише про надання Британією суми у 88 млн фунтів стерлінгів на невоєнні проекти - розвиток громадянського суспільства тощо. В результаті заяви про союз крутяться навколо дій не досить відповідних за обсягом до того, що називають "віссю" або чимось подібним. Домовленості без позитивної програми дій яку можна виконувати

Паралельно ж це виглядає певним дипломатичним проривом Києва, але по суті ним не є: це продовження тактики стукати в усі двері і досягати хоча би символічних успіхів. Ніякого розширення Британської співдружності у підсумку ми не побачимо. У порівнянні з загальним тлом ситуації такі дрібненькі дипломатичні прориви виглядають навіть певним відчаєм: можна скільки завгодно говорити про блок з Британією та стратегічні відносини зі США, тицяти пальцем у бік непослідовності Німеччини у відстоюванні українських національних інтересів (яким Берлін незрозуміло чому має займатися, ще і за свій рахунок), але у підсумку в оцінці війни з РФ і її вірогідності США з Британією та Україна опиняються по різні боки, що доводить про певну поверхневість розмов про стратегічну глибину таких союзів і реальної кооперації. На практиці нинішнє керівництво зіпсувало чималу частину контактів із західним істеблішментом участю в нескінченних скандалах (просто погугліть якось прізвища "Єрмак" або "Коломойський" у англомовному сегменті із фокусом на американські джерела - нічого хорошого там не буде), багатьох наших політиків у США лобісти не дуже готові навіть за великі гроші водити по офіційним кабінетам (гугліть знову: "Єрмак"), дискомунікація зі США вже стає неприхованою, а реальною історією яка супроводжує загрозу нової великої війни з РФ. При цьому така сама і ще глибша дискомунікація існує у стосунках із ФРН. Стійкість же позицій Лондона після 2016 року істотно загрожена, йому доводиться торувати власний і ризикований шлях знову практично з нуля, тож попри усе британська долоня простягнута українській зовсім не згори донизу, але міцність і ефект від такого союзу явно перебільшений патріотичною громадськістю.

Про загрозу війни не хочеться думати більше ніж прийнято, але інший британсько-польський союз колись не встиг зберегти Польщу від окупації Німеччиною, будучи підписаним у серпні 1939 року. Тому набагато важливіше за українсько-британський союз і усі ці спроби створити малу Антанту навколо України дивитися на те, що відбувається у стосунках КНР з РФ: зовсім не виключено, що Пекін виступає набагато більш жорстким ініціатором атаки РФ проти України, ніж навіть нинішнє російське політичне і військове керівництво. Чому? Звернімо увагу на те, що на кордонах з Україною скупчуються підрозділи і техніка, які раніше прикривали Схід Росії і території які межують з КНР, у той час як Далекий Схід лишається практично голим: це виключає можливість будь-яких різких дій з боку РФ проти Пекіна, виступає гарантією неповернення і нерозвороту у бік Заходу.