Відновлення діалогів у Нормадському форматі, повернення до розмов про те куди перенесуть Мінську ТКГ (сьогодні посол України в Туреччині Боднар прямо говорив про те що замість Білорусі майданчиком може бути Туреччина) не можуть не резонувати з тією воєнною загрозою яка зараз існує з боку РФ щодо України. У той же час, у суспільній увазі і медійній повістці "Донбас це Донбас" а "широкомасштабне це широкомасштабне", хоча повномасштабна окупація України все ж виглядає значно більш фантасмагорично, ніж приміром захід росіян у тил українських військ на Донбасі, новий "Іловайськ" і ще більш ганебний Мінськ-3, або ж пришвидшене виконання попередніх редакцій Мінських домовленостей у російському варіанті. Якщо розглядати справу суто з регіональної перспективи, то дійсно, важелів у РФ просунути нам небажаний сценарій просто під загрозою нової війни на Донбасі нібито не так багато - якщо ж ми розширюємо контекст до повномасштабного вторгнення, яке все ще не слід відкидати попри певний рівень неосвіченості журналістів, які про це пишуть, то тут "поступки" в напрямку реалізації Мінська можуть стати з боку РФ заготовленим компромісом, "мінімальним злом", до якого примусять Київ.

Я пригадую позаминулий тиждень, заяву секретаря РНБО Данілова про те що Мінські угоди не можна реалізовувати, бо вони призведуть до краху державності, і інформацію про те що незадовго перед самими перемовинами радників глав держав у Нормадському форматі Єрмак підхопив ковід. Це давало нібито якесь уявлення: трохи в Нормандію погралися, а далі вже припинимо і нічого не будемо вигадувати, бо по суті поступки так чи інакше завжди будуть у цій історії відбуватися за рахунок Києва. Аж раптом, незадовго до візиту Макрона у Київ і у Москву стається зміна ситуації: по-перше, у понеділок *раптово* одужує Єрмак, а проект рішення про правовий порядок перехідного періоду на окупованих територіях, який йшов у розріз із Мінськом Україна відкликає. Прилітає Макрон і ще раз про це говорить з трибуни, мовляв добре що відкликали, все треба робити згідно Мінську: цим самим він не просто *видає Зеленського*, а радше навпаки: примушує його до того аби він погодився нести в тому числі іміджеві втрати за рішення по Донбасу, які нав'язуються не без участі Берліна і Парижа. Без цих іміджевих втрат по суті реалізація Мінських угод щомиті може зірватися, адже рейтинг на цьому практично не піднімеш, а ось своєчасно підтопити Київ на цій історії, аби не було дуже великого бажання "зіскочити" - досить таки пристойна гра для Макрона.

Обидві сторони м'яко кажучи нікуди не поспішають: росіяни вірять, що ми самі розвалимося, мовляв не треба нікуди і спішити, досить по своєму аргументують і навіть наводять якісь там паралелі (прочитайте якось статтю Мєдвєдєва про це, вона десь в цьому ключі), ми ж - віримо що розвалиться РФ, саме тому нікуди не спішимо. Однак РФ усе одно має значно ширший арсенал, і він уже давно полягає не лише у збройних засобах примусу, набагато більш проблемним фактором виглядає можливість використання ситуації з гіпотетичною воєнною загрозою як дипломатична підстава для ЄС вчинити більше тиску на РФ і на Україну у виконанні Мінська. При цьому РФ не втрачають нічого, що прямо становить предметний інтерес або формує неабиякий вплив на легітимність влади у Москві у жодній з можливих гілок розвитку подій навколо реалізації Мінська: Київ же навпаки, абсолютно затиснутий протиріччями між зовнішньою і внутрішньою політикою, не одностайний і часто непостійний у судженнях (варто лише спробувати оцінити усі коннотації згадування Мінських домовленостей нашим політикумом - там усі палітри одночасно від одних і тих же людей), і попри цю свою несистемність ще і дуже прогнозований, кроки прораховуються і тому альтернативи час від часу росіянами нам відрізаються.

Так, ми ведемо успішний бій, але щоразу це бій виключно на нашій орбіті і бій оборонний. Росіяни розширюючи нам простір для його ведення просто рано чи пізно планують довести до ситуації, в якій у нас не стане ресурсів.