Чому падає Росія?

Є популярне питання для фахівців з аналітики, стратегічних аспектів прийняття рішень, різноманітних інформаційних воєн. Як РФ так хвацько просп(р)ала власну аналітику?

Чому не помітили проблем у підготовці своїх військ, не побачили рівня готовності України до опору? Чому специ в РФ за 30 років так і не розгледіли окремої політичної специфіки?

ОПЗЖ як витвір російської політичної розвідки, на який витрачалися кошти РФ – теж маркер неефективності російського планування на українському напрямку. Бажання бачити те, чого ніколи не буде. Звідси непрактичні цілі. Через можливість потриматися за бюджет вони притягували людей типу Ківи. Про це писав Христо Грозєв: мільярдні кошти, виділені на політичне лоббі РФ в Україні, були просто розкрадені. І не кимось, а організаторами проросійських рухів.

Управляти рефлексивними системами у авторитарних режимах дійсно важко. Про це написано безліч текстів. І дійсно, у жорсткій вертикальній структурі не пристало критикувати керівництво «знизу». Навіть якщо ідеї безрозсудні, це ідеї шефа. Ось що сталося з російською армією в Україні. І це ж сталось у спробах створити із ОПЗЖ хоч трохи життєздатне втілення лоббі.

Аби взяти владу, змінюй підходи. Будь непередбачуваними, роби фінт вухами – але виправдати необхідність цього проросійські сили не могли навіть перед кураторами. В РФ цілі ставилися надто однозначно і чітко. Крутити тему з зовнішнім управлінням і біолабораторіями США. Це не мало жодного значення для популярності ОПЗЖ – зате чітко лягало в канву щорічного звіту якогось генерала СЗР.

Ми маємо дякувати Богу, що воювати проти України РФія почала, досі не змирившись із думкою, що в Україні існує якась паралельна реальність. Що у нас можна спілкуватися російською мовою, але жити принципово іншими феноменами. Мати інші цінності. Зрозумівши це, можна пристосуватись та випрацювати більш гнучку систему. На щастя для нас, цього не трапилось. Інакше ми мали б проблеми як у політичному, так і у воєнному вимірі протидії.

Українська тема була роками окупована навіть всередині самої РФ людьми типу Сергія Маркова, Костянтина Затуліна, Інституту країн СНД та інших діячів, у чиїй відсутності розумових здібностей немає сумнівів.

РФ подає агресію як війну з Заходом на українській території, нібито онтологічно нічиїй. Всі докази нашої суб'єктності росіянами свідомо відкидаються. Кремль начебто грає у конфлікт із глобальним суперником. При цьому 2/3 характеристик Заходу вигадано самою РФ і існують здебільшого у її культурно-символічному полі. А от нас у російській парадигмі не існує як завершеної реальності.

Вони, звісно, можуть визнавати існування самої держави. Але не вірять в те, що її буття якесь окреме – в те, що нас треба вивчати глибоко, детально, аби зрозуміти і спланувати хоч щось. Саме про це Кучма писав книгу «Україна – не Росія». Про це Гоголь питав читачів: «Знаете ли вы украинскую ночь? О, вы не знаете украинской ночи».

Те, що окупанти часто називали міста, до яких вторгалися, неправильно – вирок. Вони помилялись навіть коли місцеві говорили російською. І це лише один із проявів російської відмови Україні у існуванні як певної окремої реальності. Вони не розуміють: тут щось може бути не так, як у РФ.

Звідси ж багатократно перехоплене російське «ГАстомєль». І таке ж російське «Канатоп», написане в блокноті у одного російського солдата. Вже хорошого на той момент.

Росія зі старту бачила агресію проти України як засіб комунікації із Заходом. Нам перед війною так і не вдалося поговорити з РФ на рівні глав держав. Все прозаїчно: Москва реально вірить, що воює тут із Заходом. Тому перемовини стали можливими не одразу, лише після усвідомлення перших бойових проблем стратегічного рівня.

Тепер ми маємо переконати Захід в одному: це РФ воює з ним, а не лише з нами. Завдання, об'єктивно кажучи, не з легких. Але війна, людська кров і кадри з розбомблених міст лупають навіть сю скалу незнищенної європейської і американської бюрократії.

Це – ціна, яку ми платимо за стабільність в інших країнах. Звісно ж, несправедлива. Пора кликати тих, за кого ми платимо.