Владімір по імені Саддам. Частина 1

Путіну вдалося уникнути долі Мілошевіча шляхом переходу до ролі Хуссейна. Уникнути цього шляху теж є шанс. Але тоді доведеться прийняти долю Каддафі.

Переконаний: те, що зараз відбувається у РФ, набагато важливіше для нашої безпеки, ніж дипломатія. Внутрішньополітичні процеси напіврозпаду ворога, параліч у його владних коридорах... Але гаразд, перемовини так перемовини.

Гарантії безпеки? Сумбур. Особливо на фоні бажання Банкової зробити більшість впливових держав його одночасними гарантами. Яким би не був наступний конфлікт, він буде між представниками пулу великих держав, яких ми записуємо в одночасні гаранти.

Ще проблема: змінити конструкцію, коли ми помітимо її недієвість, буде ох як важко. Але не варто посипати голови попелом – поки це лише ідеї, які висловлюють з нашого боку. Та аж ніяк не глобальні контури правил світопорядку щодо України.

Реалії досі вирішує війна. А причина, за якою РФ пішла взагалі з нами про таке говорити – бажання послабити тиск санкцій на одне місце. Тому Москва, бажаючи нас знищити, досі вдає, ніби з чимось погоджується.

Туди ж віднесіть заяви Мединського про те, що Росія відступає з Київської і Чернігівської областей. В широкому сенсі слова відходу немає: на Київщині це поодинокі спроби вириватися із місцевості на півночі області. І не заради гуманізму, просто ЗСУ вже наступають на плечі. Десь іде ротація і перебазування сил.

Наприклад, під Курськом збирається чергове угруповання сил РФ. Ситуація навіть на найменш важливій ділянці фронту більше впливає на контури української перемоги, ніж перемовини. Це об'єктивні реалії. Як і те, що РФ могла б давно припинити агресію і відійти, якби цього хотіла так щиро, як намагається вдавати на публіку.

Вчора США та Велика Британія зробили показові заяви: ані «відведення військ РФ», ані укладення мирної угоди між Росією та Україною не будуть підставами для скасування санкційного тиску.

Наші західні партнери розраховують «виховувати» агресора вдовгу, поки самі росіяни намагаються хоч якось зістрибнути з санкцій. Офіційний Київ, на жаль, бере у цьому побічну участь. Хоча це можна зрозуміти: щодня війна несе економічні втрати, вбитих людей та зруйновані міста.

Згадується текст Ніла Фергюсона, британського історика. Він такий собі прояв британської softpower у впливі на американський простір. Ось це і є позиція Лондона – і вона відмінна від США зараз. Британія хоче більш глибоко втягнути і США у цю недвозначну ситуацію, вустами Фергюсона натякаючи: воювати лише самій Україні проти Росії, як мінімум, не комільфо.

І я більш ніж певний – ці слова проговорюються Фергюсоном у рамках певної стратегії, а не як особисті побажання. Британія бажає глибшого занурення США у конфлікт, навіть якщо це не означатиме висадки американських морпіхів у наших містах.

Схоже, США вирішили зіграти з росіянами на українській дошці без дитячого мату. Якби Вашингтон з самого початку хотів просто припинити агресію чи її попередити – пригнав б в Чорне море кілька кораблів Шостого флоту США з Європи. Ще й підняв б в повітря ланку винищувачів – і все, РФ одразу ж припинила б агресивні дії.

Не вірите, що це можливо? Пригадайте Грузію 2008 року: тоді поява лише однієї ланки винищувачів і корабля США примусили росіян відмовитися від штурму Тбілісі, припинивши ескалацію. У випадку із значно більшою і значно стратегічнішою Україною цього не відбулося.