​​Різанина до Бучі

Коли ми говоримо про різанину в Бучі, звертаємо увагу: це початок чогось нового. Насправді до будь-якої події є прев'ю. Цим подіям також щось передувало – майже 20 років насильницької деукраїнізації.

Просто так нічого не буває. Систематична жорстокість на рівні геноциду сама по собі не приходить.

Чому 20 років? Створення нарративу, діючого на мізки 20-45 річних, вимагає часу. В російському масовому просторі довго кувався цей посил. Заходив через каламбурне пригнічення, зверхнє ставлення та ставлення до нас як до чогось несерйозного.

Але паралельно знищувалось все, що хоч якось стосувалось України. На початку правління Путіна горіло все, що могло нагадувати про коріння місцевим жителям. Чи то українці Далекого Сходу. Чи «наші» з окупованої (сподіваюсь, тимчасово) Стародубщини. Росія вбивала наших активістів ще в нульові:

19.11.2002 – Тейково. Розстріл заступника голови Товариства української культури "Мрія" (м. Іваново, Росія), бізнесмена і мецената Володимира Побурінного (32 роки). Вбитий перед дверима оселі. Був бізнесменом і очолював фірму «Заповіт». Опікувався недільною школою та Товариством української культури «Мрія», ініціатором створення яких був сам.

04.2004 – Владивосток. Вбито керівника українського хору «Горлиця», 68-річного лікаря Анатолія Криля. Крім хору, Анатолій Улянович був членом реєстраційної «двадцятки» парафії УПЦ КП на честь Миколая Чудотворця.

19.07.2006 – Тула. Замах на життя співголови місцевої організації «Батьківська стріха», члена Ревізійної комісії ФНКА «Українці Росії», пані Наталю Ковальову.

24.12.2006 – Тула. Зарізали чоловіка Ковальової: Володимира Сенишина, Члена Ради Об’єднання українців Росії, голову Тульської регіональної організації «Батьківська стріха».

Пам’ятають про історичний зв'язок з Україною і в інших місцевостях Стародубщини. Не забувають про це керівники районної влади. Приємно було мешканцям Новозибкова побачити зміни на центральній площі міста. За СРСР там було споруджено велику стеллу з портретами «героїв комуністичної праці». Тепер портрети зняли, замість них на стелі вивели історію міста. Позначили: «з XVIII століття по 1919 рік були у складі України».

Зрозуміло, такий погляд на рідну історію став не по душі адміністрації в Брянську. За кілька років зі стели наказали витерти запис. Тоді вже новозибківські патріоти встановили пам'ятник українській історії! 1996 року, до нагоди 295-річчя заснування міста стародубським полковником Миклашевським. Вони побудували пам’ятний знак, де українською викарбували текст полковничого універсалу, де ім’я «слободи Зибкої» згадувалося у історії в перший раз.

Такого спротиву росіянам було замало. Тому на Стародубщині немає жодних історичних згадок в бібліотеках, підручниках чи музеях. Пусто про період, коли там була Україна. Дійшло навіть до того, що небезпечними влада вважає звичайні архівні документи, що доводять приналежність Стародубщини до нас.

І краєзнавців за це переслідували. Наприклад, брянського краєзнавця Андрія Кукатова: той виклав у відкритий доступ звичайну телеграму «тих часів».

Дегуманізація через культуру – вбивство наших активістів та переслідування навіть за дрібну пам'ятку. Та ж справа Наталі Шариної відносно української бібліотеки в Москві, пам'ятаєте? Все це – курс на знищення української ідентичності. Буча не була початком, це є закономірний результат. Спочатку українці Росії, потім ми.

Але по ту сторону кордону все ще є наші люди. Є ті, хто не боїться відкрито себе назвати українцем чи відкрито розмовляти українською мовою. Я таких знаю особисто. Деякі за нас воювали. Деякі допомагали ЗСУ. І наше завдання як суспільства, так і держави – не кинути їх там. Повернути своє. Хоча б Стародубщину та своїх людей.

Ми маємо врятувати не тільки тих, хто там довго проживав та нас підтримував. Наші – це й ті, кого насильно відвезли вглиб Росії. Бо добровільно нам наших громадян ніхто не віддасть.

Отже, доведеться боротись та рятувати.