«Політики бояться армію: чому масової мобілізації в РФ може не бути» ч. І

Палацовий (або масовий) переворот - не лише наша з вами мрія щодо РФ. Це і постійний, по суті повторюваний сюжет російської історії. Вочевидь, стиль «озиратися» на військових у російській політиці з певною недовірою тягнеться ще з часів коли гвардійці брали пряму участь в палацових переворотах - від їхніх рук загинули Петро ІІІ та Павло І. Згодом - «декабристи», які по суті пропонували у Росії воєнну диктатуру, і аж до генерала Лебедя - військовика, який теоретично міг претендувати на посаду президента РФ, якби не *авіакатастрофа* у стилі російської ФСБ.

Саме провоєнні кола, наближені до ГРУ і Міністерства оборони РФ виступають зараз джерелом закликів до тотальної мобілізації. В реальності говорити про всеосяжну мобілізацію в РФ значно легше, аніж прораховувати її можливі наслідки. А вони досить таки проблемні, особливо зважаючи на те що російському керівництву внутрішня політика завжди виглядала значно важливішою за зовнішню: численні війни і «собирания земель» здебільшого залишаються для російського керівництва механізмом збереження і утримання влади, створенням самолегітимації передусім серед власного населення.

В значній мірі нинішня російська система дуже подібна до стану передреволюційної апатії. І для російського керівництва так просто почати мобілізацію означає «віддати» значну частину влади над цивільними (втч навіть ФСБ) військовим елітам. Маючи величезну кількість багнетів на руках багато російських генералів минулого задумувалися про заколоти - і тому їх вчасно попереджували політичні керівники Росії, часом точковими убивствами, часом через репресії.

Така величезна важливість російських військових для керівництва держави - що в часи РФ, що в СРСР, що у пізній Російській імперії призводила до зворотніх наслідків: час від часу армію там зачищають, каструють і кидають у м’ясорубку. Це завжди було потрібно для того щоб величезна армія, по суті найбільша внутрішня корпоративна структура ніколи не мала серйозного впливу на політикум. Час від часу проводилися навіть політичні екзекуції армійців: на початку 1960х заарештовували близьких до Жукова офіцерів за підготовку диверсійних шкіл таємно від партійних робітників, а очільником ГРУ на цілих 25 років поставили людину з іншого відомства - кадебіста Петра Івашутіна.

Внутрішня підозра російських військових до влади не дивна: попри удавану титулованість армійців, влада ніколи не зупинялась перед можливістю ними пожертвувати при досить безглуздих обставинах. Не дивно, що Лютневий заколот 1917 року проти Миколи ІІ - значною мірою справа рук генералів Алєксєєва, Корнілова та Рузського, а сам генерал Брусилов та наближений до Алєксєєва генерал Бонч-Бруєвіч вже зовсім невдовзі після революції були у штабі більшовиків.

Спроб отримати якусь політичну роль у армії в Росії було досить багато. Варто пригадати ключові історичні віхи, на яких армія відзначалась, але натомість отримувала від Російського керівництва політичну кастрацію. Надто сильна армія ззовні - надто велика загроза втрати влади перед військовими. Якщо розібратися, по суті у Росії з 1917 року «військові» так жодного разу і не приходили до влади.

Найкращим у приборканні «військових» виявився Сталін: спроба засновника Червоної армії Троцького була подавлена апаратчиками-партійцями Сталіна, «заколот Тухачевського» призвів до ще одного етапу кастрації російського червоного офіцерства перед Другою світовою. Воєнний піар Маршала Жукова так і не увінчався для нього жодною притомною посадою після Другої світової - лише командування воєнними округами. В результаті Жуков взяв безпосередню участь у «палацових переворотах» проти Берії вже після смерті Сталіна та на захист Хрущова в 1957 році - в обох випадках після того політичні напарники з ЦК КПРС його «викидали на мороз» і звинувачували у бонапартизмі.