Найбільша проблема усіх Стамбульських і около- конвенцій та подібних речей. У дискусіях навколо цих явищ обидві сторони традиційно займаються галімим моралізаторством, давлять педальку емоцій, малюють уявну трагедію від неухвалення чи ухвалення таких рішень. Мова про обидві сторони, якими б мої переконання не були - обидві течії виявляють себе як далекі від "великої політики", яка не вірить сльозам, а лише рахує цифри в стовпчик.

Ніякого боронь Боже цивілізованого дискурсу - лише срач про цінності, махання опудалами прогресу і традиційності. Обклеювання ярликами, плювання межи очі улюбленим ворогам про яких прочитали в комсомольському бойовому листку вашої партії.

І це в рівній мірі відноситься до усіх учасників теми навколо Стамбульської конвенції і інших проявів politics of identity в Україні. На перетині ж релігії і сексуальності зазвичай виникають найбільш душні розмови, найбільші пересмикування, найбільш емоційний рознос противника, який зі сторони спостерігати просто бридко: такі в цьому гіперболізовано роздуті релігія і сексуальність, що ніколи не захочеться з такими людьми ні спати, ні заходити в одну церкву.

Одна правда лишається свята і непорушна: поки люди продовжують бурлити навколо ідентичностей, політтехнологи не втрачають своєї актуальності як явище. А втім, що це я краду хліб сам у себе. Продовжуйте, панство, продовжуйте...