Сьогоднішній візит Ердогана із генсеком ООН у Львів - показова ілюстрація пояснення, чому великі війни не зупиняються через перемовини.

Тобто звісно, усі війни здебільшого ними закінчуються - сідають сторони і щось підписують, виходячи з факту що одна сторона дійсно заслабка аби продовжувати війну і потребує цієї угоди. У вакуумі зібратися і домовитися неможливо: на зміст угоди про завершення війни завжди впливає ситуація на полі бою, хто кого розбив, хто які подальші ресурси має аби продовжувати. Поки остаточна перевага не досягнута, перемовини стають значно більш далекими ніж здається.

Очевидно Ердоган мав привезти від президента РФ Путіна якісь пропозиції, зміст який однозначно контрастує із публічною риторикою РФ. Цей зміст має бути принаймні в кілька разів реалістичнішим, аніж заявлені дипломатами і спікерами режиму апетити, інакше кампанія із пропонування угод для РФ одразу без найменшої можливості успіху. Саме тому найбільш притомно оцінювати пропоноване РФ не через заяви Лаврова, а через те, що вони намагаються просунути на Заході «альтернативними каналами». Цих планів декілька, але найбільш симптоматичних два.

Перший - «план Шрьодера», пропонований ексканцлером ФРН із Роснафти. По суті, прагматична рамка там крутиться навколо пропозицій конфедералізації України, говориться нібияк про швейцарський варіант, із передачею в наш склад ЛДНР як частини конфедерації, де-факто із правом на стоп-кран щодо вступу України до НАТО, коли це питання буде підняте предметно. У федерацій таких опцій не передбачено: їх суб’єкти не наділені правом жодних рухів у зовнішній політиці і жодних повноважень банити зовнішньополітичні ініціативи центру не передбачається, тому навіть федеральний сценарій для України в РФ не виглядає гарантією. Конфедеративний же і взагалі нереальний ні в якому розрізі: в умовах сучасного світу конфедерація це радше рудимент минулих століть, і навіть Швейцарія де-факто нею не є, зберігаючи це слово у назві держави за політичною традицією. Цей план Росія намагається прокомунікувати в ЄС неформальними каналами, однак сама навіть теоретична можливість говорити про конфедеративні моделі нині виглядає ефемерно.

Друга з озвучених раніше російських пропозицій була висвітлена через проросійське американське видання National Interest (в редколегії якого з 2005 року сидить сенатор РФ Пушков), яка подала його як свій план урегулювання. Там йдеться про обмін: РФ виводить війська з Донбасу, Сходу і Півдня в обмін на визнання Києвом втрати Криму і нейтральний статус із невступом у НАТО. Плюс відмова від важких озброєнь і тд елементи «Версальського договору» але це більше схоже на тактику росіян «бери вершину - отримаєш середину», ніж на змістовну частину їх реального плану.

Щось навколо цих двох позицій Ердоган і привіз Зеленському. Раніше, навесні посередником між Путіним і Зеленським виступав канцлер Австрії Карл Негаммер, що перед візитом у Київ відвідував Путіна. Зустрічі Ердогана ж з президентом РФ так само відбувалися, останні - два тижні тому. Говорити про те як Туреччина «зраджує Україну» було би недалекоглядним спрощенням. Навколо Ердогана існує кілька важливих факторів тиску: вибори які на нього насуваються, турецька економіка і сильна девальвація ліри, з чим ситуацію дійсно можна трохи виправити за допомогою економічних взаємин із РФ. У той же час, Туреччина є противником РФ, послідовним і запеклим ворогом на Кавказі, захисником тюркських народів - татар (і кримських, і волзьких), уйгурів та партнером Казахстану який всерйоз побоюється експансії РФ (оборонний бюджет 5; наступний рік збільшили після 24.02 на 50%), а кримськотатарське лобі у Туреччині в рази сильніше ніж просто бажання підрехтувати економіку. Тому Ердоган грає хоч з нашого погляду і непослідовним, але насправді дуже прагматичним і чітко розмежованим сценарієм. РФ у ньому - паскудна вівця, з якої «хоч вовни жмут» можна виграти.

Очевидно що російські війська у підсумку підуть з окупованих після 24.02 теренів України.