В Маріуполі окупанти демонтували пам’ятник жертвам Голодомору.

Його, звісно ж, ще буде відновлено у кінцевому підсумку. Підкреслити варто іншу річ.

Сам принцип колективно пережитої трагедії це надовго недоступна для примітивних російських бумагомарателей пружина, яку вони досі ніяк не адаптують навіть у власних цілях. У росіян була ціла купа власних глибоких трагедій, але жодна з них так і не отримала статусу національної трагедії - інакше це б давало масі статусу політично легітимної. Джерела влади від людей, визнання цього зв’язку як хоча би символічного. Республіка сильніше за щось інше - «імперію» саме у цьому пункті. Республіка не може існувати без трагедії - десь в основі когось мали закатувати, аби це лягло в основу міфу про Прометея в національних масштабах. Імперія не може дозволити собі права думати про поразку, а отже - ніякої солідаризації з упослідженими і розтоптаними, як наслідок - розрив із більшістю. Спочатку емоційний, потім реальний.

«Родина всегда была блестящей» це міфологема яка небезпечна у довгостроковій перспективі - вона просто роз‘їдає мозок і підчіплює на гачок завищених очікувань. Коли у твоєму майндсеті самі блискучі камзоли і високі часи яких ніколи не було, то найменший укол драматичного зіткнення об реальність ризикує загнати тебе під лід.

Росіяни не знайшли власну трагедію. Відмахувались від тих що були, і іншим не давали дихати на ці теми. «Кто победил тот и прав» - в міжнародній політиці це ще хоч трохи робоча істина, але всередині це лише заклинання майбутньої смертельної рани. Пророцтво, яке самозбувається.