Нагородження фільму про Навального Оскаром - всього лише відбиток наївної віри наших західних партнерів у те, що шлях змін в Росії буде демократичним і антикорупційним, а не кривавою вакханалією в кращих традиціях 1917 року. Нашим західним партнерам таку наївність можна пробачити, бо ми, все ж, найдальше просунулись в майбутнє. Ми на одну війну попереду них.

Але істукан російської демократичної опозиції невдовзі трісне із великим шоком для тих, хто його підживлював всі ці роки. Передусім тому, що в ньому брехливі усі три слова - і російська, і демократична, і опозиція.

Навальний зараз це не Ленін в 1914-16 роках. Це якийсь Павло Мілюков. Якщо ви не згадали одразу хто це такий - вітаю, ви чудово зрозуміли яка буде реальна роль Навального у Росії після Путіна.

Якби Навальний був однозначним щирим і довершеним ворогом України, або щирим і довершеним другом - ставлення було би інакше. Навальний - ні риба і ні м’ясо. Росія після Путіна, та сама Росія майбутнього буде хотіти м’яса і крові, а не запевнень у прозорості транзакцій на рахунках політиків. І Навальний в цій системі координат - забавний експонат все ж минулої епохи. Такий собі диван з царського палацу після повалення монархії: хоч і з палацу і з минулих часів, та час від часу ходили чутки що пружина з дивану могла вколоти в м’яке місце царя і примусити його трохи похвилюватися. Ось така роль у Навального.

Це не Ленін, не Сталін, не Бісмарк і не Черчилль. Не Фрідріх Великий і не Петро І. І навіть з великим авансом він дотягує хіба що до блідої тіні Керенського.