Що особливо підкреслено в усіх випадках загибелі різних Татарських і поранених Прилєпіних. Там немає якоїсь чіткої реакції в середовищі російських Z-писак і інших СВОлочєй в стилі того, що помста буде гарантовано, що велика російська державність ось-ось усім поскручує шиї. Навпаки, своєрідне «сподіватися можна тільки на себе», «держава на нас поклала болт», і різні інші маркери розпачу. В загальному лояльності до державної системи в РФ нині немає ні у кого, навіть у прихильників СВО. Так воно і працює: ліберальні росіяни розповідають що РФ їх кинула, втягнувши усіх у незрозумілу війну, Z-ферштеєри підкреслюють, що РФ їх кидає не доводячи цю війну до тотальних масштабів і не реалізуючи тоталітарну програму усередині держави остаточно.
Держава РФ насправді ж усіх вертіла на дрючку: і ватників, і не дуже. Поділ у ній не ідеологічний, а феодально-становий: є люди наділені владою, яким не можна заважати, які б ідеї ти не сповідував, і є люди які не можуть на це вплинути, які б ідеї вони не сповідували. Тому «сисліби» типу групи Грефа-Кудріна і їх оточення спокійно тримаються у владних кабінетах навіть в умовах своєрідної мімікрії під «фашизацію» повістки в РФ, а вуличних блатних романтиків із числа донбаських воєнкорів, «клубу розлючених патріотів», юних дугінців і євразійських ідеологічних бомжів ніхто не пустить на поріг реального впливу навіть якщо небо впаде на землю.
Червоно-коричневі це одна з небагатьох революційних сил РФ, що незримо пішла на угоду з владою продовжуючи усіма фібрами її ненавидіти - передусім тому, що мудаку з холдингу Газпром можна спокійно сісти в губернаторське і міністерське крісло, а мудаку з трьома відсидками і медалями «за оборону ДНР» не можна. Тому попутники вони звісно справні, але до пори. Z-шабаш це ознака того, що початок кінця путінської РФ все ж стає видним. Бо величезна кількість осіб стрибає у масштабний соціальний ліфт в умовах війни, стикається із байдужим ставленням класичної путінської верхівки (зойки типу дайте Вагнерам снаряди плз, а хуй вам а не снаряди у підсумку) і, о диво, продовжує зміцнювати це негативне ставлення всередині. І це буде не ненависть до Путіна - він настільки величезний для російського суспільства, що на нього негатив якраз не буде падати так сильно. Це буде нелюбов до усієї механіки, системи, втілена в конкретних обличчях, що відмовляють у запитах від блатної Z-касти на передачу їм значно більшої влади.
«Ніхто не вийде на вулиці». Це теж правда. В нинішніх умовах звісно ж не вийде. Однак РФ як державний механізм дедалі більше стагнує і стикається з власною дисфункціональністю. Ситуативно протягом 2010-20х цю проблему російської механіки управління вирішували точково: замість обраних мерів все більше деполітизованих сіті-менеджерів, якісь кластери «ефективних технократів» в окремих секторах держуправління, залучення «людей з бізнесу» і гібридизація силової вертикалі - власне, так само одна з причин чому ми зараз говоримо про ЧВК Вагнер як про вартий уваги феномен. Задля досягнення хоч якихось результатів державним монопольним становищем час від часу доводиться ділитися із цілими пластами «фахівців», які заходять командою і роблять усе під ключ. Втім, ця допомога не зникає безслідно: у підсумку державний механізм стає розбитим на поля конкуренції різних «сект», що боряться за вплив у рамках відомства чи галузі. Звісно, вони ніколи не проводять цю боротьбу через критику Путіна - радше навпаки, приклеюючись до його авторитету і прагнучи заручитись підтримкою найвищих посадових осіб у конкуренції із своїми опонентами в галузі.
Це може здатися нормальною ситуацією, що не призводить до руйнування системи лише у разі якщо існує яка-не-яка модель із плюралізмом і відкритим доступом до зміни рішень. У РФ цього немає і не буде. А отже, протиріччя будуть і далі накоплюватися всередині механізму доти, поки шестерні не перестануть крутитися остаточно.