Аж надто широкого нині попиту набула рамка про «рашизм-фашизм» в середовищі політично активних громадян. Мовляв, Пиня і його пинєбабвійці є таким собі зразком-підвидом однієї відомої усім ідеології, уже засудженої Нюренбергським трибуналом з усіма витікаючими.
Головна проблема таких пояснень - вони з теоретичного ракурсу абсолютно «повз касу» і ґрунтуються на справедливому обуренні людей діями окупантів. Для того, аби в цьому обуренні довести що якесь суспільство має якісь властивості використовується будь-що досить поверхнево-белетристичне. Справа засудити і перемогти окупанта безумовно благородна, однак від цього ці діряві як решето моделі стають не більш працюючими. А використовувати «наукоподібність» в політичних цілях (а перемога над іншою державою - справа саме політична, навіть якщо роздають автомати, а не бюлетні) - і взагалі, «последнее прибежище негодяя». Світом ходить історія про те, як живий класик соціології Макс Вебер в 1918 році звернувся до студентів-соціологів в аудиторії із питанням, хто з них прийшов бути соціологом задля блага і величі Німеччини. Деякі студенти, серед яких і були ветерани Першої світової, підняли руки. Вебер резюмував: ось саме ви справжніми соціологами не станете ніколи.
«14 ознак фашизму» Умберто Еко, які усі базуються на сутнісно оспорюваних судженнях і прихованому винятковому наданні негативної оцінки замість опису цитуються досить часто. «Культ традиції», «культ мертвих» етс - воно-то ніби і так, але знайдіть мені суспільства які не мають хоча би часткових ознак, що зводяться до цих параметрів. Приміром, наш з вами сьогоднішній день вишиванки за потреби пропагандистів спокійно натягується на потрібний глобус в руках пропагандиста (як «етнонаціоналізм», демонстрація «вищості» етнічних маркерів ітд). Якщо красиво метафорично описувати явища розмитими поняттями з обов’язковою прихованою моралістичною оцінкою, ми обов’язково наштовхнемось на те, що через них будуть описувати явища пов’язані з друзями або ж із ворогами.
Як наслідок: деякі люди починають бачити процеси дезінтеграції РФ як винятково щось аналогічне до краху Третього Рейху. Або ж вбачати у дивній слабкості союзників аналогії із Мюнхенською змовою 1938 року. Але правда в тому, що ніяка в біса аналогія не є доказом - вона створюється, коли описані величезного розміру явища стискають до трьох-чотирьох рядків, причому вибірково підібраних.
РФ не є Третім Рейхом, навіть попри нелюдські масштаби злочинів і геноцид. Тому, що Третій Рейх був з цілої низки внутрішніх мотивів суттєво іншим суспільством. І, що більш принципово, кратно більш активним і мотивованим. Цим пояснюється як висока активність власне самої правлячої нацистської партії, вал популярності різних «мобілізуючих заходів» і боротьби з «внутрішнім ворогом», так і відчутний опір нацистам всередині німецького середовища - замах на Гітлера 1944 року, Червона капела, тисячі справ про антивоєнні акції і настрої і розстрільні вироки по цим справам. На тлі цього ані реальна залученість росіянами із усією їх повсякденністю чи-то у війну проти України, чи-то у протест проти цієї війни виглядає напрочуд мляво. Третій Рейх залишався гіперполітизованим разом із усією своєю централізацією, РФ лишається неполітичним болотом. Власне кажучи, «політика - простір дії». Дії у РФ неможливі, і влада свідомо відрізає шляхи до будь-якої політизації.
Соціальна мобілізація в Третьому Рейху не йде ні в яке порівняння з тією апатією, яка продовжує домінувати в РФ. Набагато більше ніж Рейх сучасну Росію могла би описати саме присвячена нацистському режиму «Банальність зла» Ханни Арендт, коли зло не вдягає на себе маску чогось містично-диявольськи-грандіозного, а просто криється в дрібних повсякденних рішеннях: «сказали йти і я пішов», «усі стріляли - і я стріляв», «я просто натискав на кнопку», «я лише писав статті». Втім, Ханна Арендт дожила не до РФ, а лише до Рейху. Саме «банальність» тут набагато краще описує причини того, чому окупанти діяли так як діють окупанти. І це для РФ лишається фундаментальним знаменником.