Ряд російських опозиціонерів за кордоном висміяли і розкритикували операцію РДК та ЛСР у Білгородській області. Нібияк такої реакції ми від них і очікували - це в їх стилі. Саме у цьому, водночас, і криються причини чому ці люди не змогли анітрохи стати владою, ніде і ніколи.
У цьому сенсі російська опозиція досить схожа на партію есерів перед 1917 роком. Ключова несистемна сила, що залучила купу представників інтелігенції і непогано провела впровадження досить передових засад із західної думки, мала власні рецепції Марбургської школи неокантіанства, виховала певну плеяду достатньо глибоких мислителів. Усі вони не змогли не те що протистояти більшовикам, навіть уникнути власного розколу на абсолютно різнопланових «лівих есерів» і «правих есерів», коли мова йшла про реальну владу, яка лежала під ногами.
Російська опозиція зробила кілька передусім внутрішніх помилок. Про те, що вони не підтримали нашу святу боротьбу як слід ми знаємо достатньо. Але були у них і свої, внутрішньоросійські хиби, які привели їх в стан персональних вигнанців.
Партія не має права бути дискусійним клубом. Звісно, у партії мають бути дискусії, причому постійні. Однак хибно було би думати, що політичний дискусійний клуб може бути партією. Кожен приходить в дискусійний клуб поодинці і виходить з нього через дві години так само поодинці. Це якось аж занадто схоже на російську ліберальну тусовочку - кожен там лишається поодинці.
Бажання влади породжує прагнення до масштабування і об’єднання, злиття, навіть певної химерності. Великі партії поглинають малі, малі в цей час думають що поглинуть великих самі зсередини. Обидві сторони праві, кожне поглинання одних іншими докорінно змінює обидві сторони. Зважаючи на те як російська опозиція діяла політично - бажання влади там було нульове. «Громадянське суспільство» не замінює політику. В «громадянському суспільстві» можна бути достатньо посереднім як лідер, існувати кілька десятків років, ніяк не наближаючись до влади фізично. В політиці - «тут і зараз», «виживай і розширюйся, або помри». Те, що російська ліберальна тусовка пішла цим шляхом «покращення суспільства малими кроками» ще в 2010х досить промовисто говорило про їхні політичні перспективи. Громадянське суспільство не є формою боротьби за владу (а лише полем, де вона відбувається в тому числі), навіть якщо комусь здається, що там достатньо пряма лінія.
Російська опозиція продовжувала каламутити воду в маленькому стаканчику, об’єм якого Путін дедалі зменшував і зменшував силовими методами. При цьому, силовий сценарій залишався безальтернативним шляхом його зміни на посаді щонайменше з 2012. Тоді, якщо пригадуєте, опозиція на запит влади погодилась мітингувати замість площі Революції в центрі Москви на Болотну, яка знаходилась далеко від центру, оточена поганими комунікаціями. «З площі Революції - на Болотну» - достатньо промовистий шлях. В той же час, силова складова політики взагалі ніяк не піднімається навіть як усна тема: для російської опозиції вона поза кадром. Майдан, тим часом, переміг зовсім не в останню чергу тому, що між силовими групами протесту і політичними мейнстрімними існував достатньо глибокий і чіткий альянс, який, тим не менш, давав збій у багатьох деталях і нюансах. Але він таки був. Російська опозиція гнала ссяними тряпками від себе усіх, хто міг би бути силовою частиною їхньої коаліції з боротьби за владу. Якщо силової складової нема - усе вирішує ЦВК і Мінюст. Далі для Путіна справа уже виглядала напрочуд просто.
«Ми були праві в минулому, але нас не послухали» - найгірша риторика, яку може обрати політик. Бути наперед найрозумнішим - найбільший гріх політики, і найкраще, все ж, бути політиком без функцій провидця. Провидці, до речі, історично каста позбавлена влади і зведена до рангу придворних блазнів (я не жартую, між блазнем і жерцем, віщувателем, волхвом як явищами прямий генетичний зв’язок). Королі ж часто нахабні, тупі, дурні, недалекоглядні, але часто з хорошим почуттям моменту - у нас чомусь прийнято вірити, що так ставалося саме тому, що у них не було демократії.