А тепер поговоримо про сенс рейду РДК-ЛСР у Білгородську область з точки зору військово-політичних факторів.
Який був сенс цього виходу, якщо в регіоні бійці так і не закріпилися - досить часто згадуване в дискусіях цього дня питання. По-перше, усе скидається на те, що закріплятися в реалі ніхто і не планував цього разу - сили були малі, засоби не дуже співмірні щоб потім ними успішно тримати оборону.
Перший фактор - рейд мав пропагандистський характер, що підкріплює стабільність самого бренду РДК. Після вилазки на Брянщину позаминулого разу кількість заявок, донатів і добровольців що їхали навіть із країн ЄС до лав РДК суттєво збільшилася. Невеликий спершу РДК розрісся, і, найбільш вірогідно, буде розростатися далі. Передусім за рахунок росіян, які підтримують силову боротьбу проти РФ - їх не так багато на загальному тлі, однак у підсумку саме силові фактори створюють вагу символічним. Кожен рейд, і особливо гучний, підвищує «верифікованість» реальності силового опору РФ з боку самих росіян.
Друге. Для України виняткове значення має управління ескалацією. РФ вичерпує свої засоби показати, що «ось тепер буде серйозніше ніж учора» і поступово провалюється її логіка трансльована на Захід: допомога Україні повинна бути дуже обмежена, аби РФ не зреагувала більш жорстко. Такі випадки для Києва виступають прямою можливістю показати: ні, РФ не спроможна реагувати більш жорстко, і навіть її міжнародно визнаний кордон не є непроникним. РФ вичерпала методи зміни поведінки України і Заходу у війні остаточно після зими з обстрілами інфраструктури та спробами спровокувати енергокризу в ЄС. Тепер піднімати планку може виключно Україна, і дійсно час від часу це таки стається. Як реагує РФ? Обстріли? Якщо лише щось долітає. Але вони вже не є елементом психовійни, поведінку противника тепер цими обстрілами суттєво не змінити.
Третє. Напад на ядерну державу силами «невідомих паризан-неовласовців» звучить достатньо болісно для гіпермілітаризованої ядерної держави, якщо ці обмежені сили змогли досягти хоча би найменшого успіху. З точки зору статусу - воюють по суті добровольчі формування проти величезного апарату силових структур, механізмів моніторингу інформації і попередження загроз. Кількадесят людей з стрілецькою зброєю та ПЗРК нанесли непоправного іміджевого удару РФ хоча би тому, що їх не вдалося знищити при першій спробі перетину кордону. Зімбабве може собі дозволити таку слабкість, РФ - не дуже, зважаючи на задрану ними ж планку щодо ілюзії безпеки всередині країни.
Усі притомні в Україні знають, що Росія значно слабша, ніж іноді здається. РДК, як виявилось, знають теж.
У фізичному просторі РФ дійсно контролює величезну лінію фронту і простір захоплених територій. Зміна цього становища залежить не лише від фізичних засобів ураження противника, а і від психологічної складової війни, яка впливає на оцінки ходу війни Заходом. Захід, звісно ж, з нами. Але не тому, що це його святий моральний обов’язок, а тому що присутня певна віра у нашу спроможність перемогти. Те, як західні партнери нас забезпечують засобами ведення війни - лише відображення відсотку упевненості в цій вірі із корекцією на спроможності ВПК і їх оборони. Зараз, безумовно, цей показник не 100%, але ним уже неможливо знехтувати.
Що важливо - напрочуд обережні у подібних ситуаціях американські посадовці відкоментували перехід кордону РФ дуже стримано, збалансувавши своє типове «ну ми до цього не заохочуємо» більш важливим «але це РФ почала війну» і тому по суті усі абстрактні моральні наслідки падають лише на РФ.