Я звернув увагу на текст Oleh Pokalchuk на Дзеркалі тижня передусім через нішевий шумок, який він наробив. Розмежування в оцінках цього тексту були досить полярні - від «о, так треба!» до «знову якась антидемократична річ». Цим самим дискусія породжена текстом цікавіше за його самого, бо дає заглянути трохи ширше в соціальний контекст який такі ідеї будуть супроводжувати.
З одного боку недвозначні уколи в бік прихильників «відкритого суспільства» за Поппером і певний закид ліберальним колам - іноді їхні норми дійсно йшли врозріз із нацбезпекою та цінностями інших кіл. З іншого, питання «а як далі цього не допустити» - не досить продуктивне, ця задачка нерозв‘язувана простим суміщенням цифр в табличці. Раціональний розрахунок існує не до, а після заочноги прийняття певної ціннісної парадигми. Тут «наліцо» певним чином саме конфлікт двох ціннісних парадигм, які сквозять в середовищі укр думаючих людей.
Абстрактно цю лінію розлому не вдалося подолати поки нікому - грань між абстрактно допустимою «свободою» і абстрактно прийнятною «безпекою» не вираховується в точних межах. Цим самим це конфлікт між ліберальною (дуже умовно) і консервативною (дуже умовно) парадигмами мислення. Ця дискусія глибша ніж власне конфлікт ліберальних і консервативних політичних партій, і у підсумку її значно розвинули ті, хто за життя не волів би називатися ані лібералами, ані консерваторами.
Цей конфлікт умоглядний - він апелює до розбіжностей щодо того, якою є антропологічна природа людини «в сухому залишку». Ліберальне крило більш незримо виходить з того, що людина сама по собі є носієм позитивних якостей, які можуть придушуватися зіпсованими державами та соціумом, консервативне ж - наполягає на негативних рисах, які коректуються через соціум. Був такий розумний консервативний антрополог Арнольд Гелен, так ось той взагалі вважав суспільство єдиною можливістю для людей (найгірших з обізянок) хоч якось вижити.
«Наша свобода закінчується там, де починається свобода іншого» - дуже круте гасло, поки не починаєш розуміти, що ось ця межа «де починається свобода іншого» настільки абстрактна, що залишає простір навіть для тоталітаризму (свобода ж іншого може починатися на практиці і досить глибоко на його території у підсумку). Тому просте цитування класиків Просвітництва ще не вирішило жодної дилеми, породженої занепадом самої Просвітницької парадигми. Як не було і запобіжником від тоталітаризму, адже виведений на авансцену політики під ліберальними гаслами народ спокійно долучався і до націонал-романтизму (погугліть «Німецьке просвітництво» і що звідти виповзало), і до соціалістичних експериментів по перекроюванню людської природи не на користь окремої людини.
По-перше, умовний і неконкретний лібералізм як парадигма все ще має на меті ревіталізацію ідей Модерну. Передусім це певна лінійна логіка розвитку людства - подіі в часі описуються суто як рух вперед і вгору цивілізаційною шкалою. «Відкрите суспільство» має на меті поліпшувати його учасників. Ми натомість, звісно ж, можемо сказати, що поліпшення не відбувається, а відбувається лише погіршення, але варто звернути увагу і на те, що ми більше не дістаємо жуків з грязюки аби пообідати, як наші героїчні брати-мавпи. Чи було у цій якісній зміні багато вирішальної ролі якоїсь парадигми, чи тут типове causation not correlation - ми не знаємо. Аби знати, треба бути на тому чи іншому боці. Розібратися «абстрактно і універсально» - неможливо. Те, що ми в своїй голові визнали за універсальне розумне пояснення насправді завжди є нашим партикулярним власним, сприйнятим більше чуттєво. Правий був і Жак Рансьєр - «політика це спільне виробництво естетичного досвіду». Естетичного, друзі мої!
Умовний і неконкретний консерватизм дивиться на процес поліпшення скептично: скільки б не вкладали у демократичний уряд Афганістану, Талібан виграв конкуренцію всередині афганського суспільства. Ми можемо, звісно ж, сказати що це тому що якраз віри у принципи іншої, ліберальної парадигми там було недостатньо. Але для цього ми самі маємо вірити у її абстрактну поліпшуючу силу, тобто бути прихильниками.