Окрім того, консервативна парадигма традиційно стріляє в коліно ліберальним методам пояснення («що, неправий виявився ваш Фукуяма?»). Традиційно стріляє десь із того боку, де глобальний проект Модерну дає тріщину в своїй реалізації. Як правило, ліберальна площина тут закликає повертатися до проекту і більш сильно йому довіряти, а консерватори пропонують в це не грати більше.
Віра в парадигму завжди дозволяє нашому мозку зробити дуже легкий фінт: промахи нашої парадигми ми обов’язково списуємо на зовнішні незалежні причини, ситуативні і партикулярні помилки, або ж недостатню віру і наполегливість при реалізації самої парадигми. Промахи ворожої парадигми традиційно списуються на її системну хибність, неспроможність. Висновки у цих розломах породжуються не абстрактними раціональними аргументами, а ціннісними засадами того, хто визнає їх раціональними.
Ця дискусія очевидно буде ще гострішою в повоєнній Україні, а сам її початок, активізація сигналізує що оцей повоєнний стан з точки зору ідей не буде більш визначеним, ніж довоєнний. Навпаки, більше розмаїття і право ширше дивитися будуть супроводжувати усунення чи зменшення загрози. Коли ми більше воюємо - ми менше дискутуємо, коли ми менше воюємо - ми більше дискутуємо.
Одне із найбільш цікавих особисто для мене явищ, це те що Арестович на хвилі популярності, де можна було вже говорити суто про ідеологію слоників у вакуумі раптом вирішив публічно про такий розлам теж говорити. У підсумку, втім, усі рази йому за це прилітало досить таки багато того, що списувалося на нерозуміння.
Але ця фігня з нами надовго. Кріпіться. Будем читать Заратустру під лупою до посинєнія, а потім плюнем в Ніцше - «тьфу, так Заратустра так не казав!».